6-23023св09 Про поділ спільного майна подружжя - 08.09.2010 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя та за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про визнання права власності,

У березні 2008 року ОСОБА_3, звернувшись до суду з указаним позовом, зазначав, що з 1994 року перебуває у шлюбі з відповідачкою. Під час шлюбу ними було придбано майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1; АДРЕСА_2; ? частину нежилого приміщення у АДРЕСА_3; автомобіль "Тойота"; автомобіль "Міцубіші"; гаражний бокс в підземній автостоянці на перехресті АДРЕСА_2; бокс в гаражно-будівельному кооперативі "Водник-2", який знаходиться за адресою: АДРЕСА_4, а також інше майно побутового призначення, всього на суму 3 577 352 грн.

У порядку поділу спільного майна позивач просив суд залишити в спільній частковій власності АДРЕСА_1 та виділити йому бокс в гаражно-будівельному кооперативі "Водник-2", який знаходиться за адресою: АДРЕСА_4; автомобіль Міцубіші; решту майна виділити ОСОБА_4 та в порядку компенсації стягнути з неї на його користь 757 353 грн.

Заперечуючи проти позову, ОСОБА_4 звернулась до суду із зустрічною позовною заявою, в якій, уточнивши позовні вимоги, просила визнати за нею право власності та виділити їй АДРЕСА_5 та АДРЕСА_2, посилаючись на те, що вказане майно придбано нею за особисті кошти, подаровані їй батьком; гаражний бокс в підземній автостоянці на перехресті АДРЕСА_2; бокс в гаражно-будівельному кооперативі "Водник-2", який знаходиться за адресою: АДРЕСА_4; автомобіль "Тойота"; автомобіль "Міцубіші".

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 14 квітня 2009 року позов ОСОБА_3 задоволено частково.

Визнано право спільної часткової власності на АДРЕСА_2 за ОСОБА_3 та ОСОБА_4 – по ? частині за кожним.

Визнано за ОСОБА_3 право власності на ? частину нежилого приміщення у АДРЕСА_3.

Визнано за ОСОБА_3 право власності на автомобіль "Міцубіші".

Визнано за ОСОБА_4 право власності на автомобіль "Тойота".

Визнано за ОСОБА_4 право власності на нежиле приміщення АДРЕСА_2.

У решті позову ОСОБА_3 та у зустрічному позові ОСОБА_4 відмовлено.

Рішенням апеляційного суду м. Києва від 16 липня 2009 року зазначене судове рішення скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_3 задоволено частково.

Визнано за ОСОБА_3 право власності на автомобіль "Міцубіші" та на ? частину нежилого приміщення у АДРЕСА_3.

Визнано за ОСОБА_4 право власності на автомобіль "Тойота" та ? частину нежилого приміщення у АДРЕСА_3.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 10 279 грн. компенсації у рахунок різниці у вартості майна.

У решті позову ОСОБА_3 відмовлено.

Зустрічний позов ОСОБА_4 задоволено частково.

Визнано за ОСОБА_4 та виділено їй в натурі АДРЕСА_2 та АДРЕСА_1.

У решті зустрічного позову ОСОБА_4 відмовлено.

У поданій касаційній скарзі ОСОБА_5 просить рішення апеляційного суду скасувати, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права, і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 335 ЦПК України (в редакції, яка діяла на час постановлення ухвали) під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанцій норм матеріального чи процесуального права.

ОСОБА_3 у касаційній скарзі просить скасувати рішення апеляційного суду в повному обсязі й залишити в силі рішення суду першої інстанції, однак зі змісту касаційної скарги вбачається, що він не погоджується з рішенням апеляційного суду лише в частині поділу АДРЕСА_1 у м. Києві та АДРЕСА_2.

Районний суд, ухвалюючи рішення про в изнання права спільної часткової власності на АДРЕСА_2 за сторонами – по ? частині за кожним, виходив із того, що вони та двоє їхніх неповнолітній дітей проживають у цій квартирі, вимог про поділ квартири в натурі не заявляли. Визнаючи на ОСОБА_4 право власності на нежиле АДРЕСА_2, суд посилався на те, що ОСОБА_4 використовує це приміщення для ведення підприємницької діяльності, а тому доцільно його виділити саме їй.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення, визнаючи за ОСОБА_4 та виділяючи їй в натурі АДРЕСА_2 та АДРЕСА_1, виходив із того, що вказане майно було придбано за кошти, отримані нею в дар від батька – ОСОБА_6, з метою придбання квартири для проживання та квартири для облаштування приватного стоматологічного кабінету, що підтверджується договором дарування від 1 червня 1998 року, який визнано дійсним рішенням третейського суду від 18 квітня 2008 року.

Проте з таким висновком апеляційного суду погодитися не можна.

З матеріалів справи вбачається, що за договором дарування від 1 червня 1998 року ОСОБА_4 отримала в дар від батька – ОСОБА_6, 215 тис. грн. для придбання нерухомого майна (а.с. 38).

22 березня 1999 року за договором купівлі-продажу ОСОБА_4 придбала АДРЕСА_1 вартістю 131 706 грн. 12 коп. (а.с. 17).

За договором купівлі-продажу від 22 листопада 1999 року ОСОБА_4 придбала АДРЕСА_1 вартістю 10 тис. грн. (а.с. 19).

18 грудня 2007 року ОСОБА_6 та ОСОБА_4 уклали угоду про передачу питання про визнання договору дарування дійсним на розгляд до третейського суду, рішенням якого від 18 квітня 2008 року договір дарування грошових коштів визнано дійсним та визнано за ОСОБА_4 право власності на АДРЕСА_1 у м. Києві та на АДРЕСА_1 (а.с. 39, 40).

Відповідно до ч. 10 ст. 38 Закону України "Про третейські суди" обставини, встановлені рішенням третейського суду, підлягають обов’язковому доказуванню при розгляді цивільних, господарських чи інших справ, в яких беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлені ці обставини.

Статті 57- 60 ЦПК України містять в собі поняття доказів, їх належності та допустимості, обов’язковості доказування.

Апеляційний суд, взявши до уваги докази щодо придбання спірних квартир за особисті кошти ОСОБА_4, не взяв до уваги доводів ОСОБА_3 про те, що він у період шлюбу працював за кордоном, отримував заробітну плату близько двох тисяч доларів на місяць (а.с. 52-62), що у період шлюбу сторони придбали дві квартири у м. Одесі (у 1994 та у 1996 роках), продали їх та вклала ці гроші на придбання спірних квартир у м. Києві.

Крім того, апеляційний суд не звернув уваги на формулювання п. 6 договору дарування від 1 червня 1998 року, у якому зазначено про підтвердження сторонами того, що цей договір не носить характеру удаваного та фіктивного правочину, оскільки ЦК Української РСР (1540-06) , який діяв на час укладання цього договору, не містив понять "правочин", "удаваний правочин", "фіктивний правочин", а містив поняття "угода", "мнима угода", "удавана угода".

Відповідно до ч. 1 ст. 70 СК України у разі поділу майна, що об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Оскільки судом першої інстанції дана правильна оцінка доказам, які були представлені сторонами щодо двох квартир у м. Києві, а апеляційний суд помилково скасував рішення районного суду в цій частині, рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст. 336 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення апеляційного суду м. Києва від 16 липня 2009 року скасувати, р ішення Оболонського районного суду м. Києва від 14 квітня 2009 року залишити в силі.