Колегія суддів Верховного Суду України в складі:

головуючого Сеніна Ю.Л.,

суддів: Жайворонок Т.Є., Левченка Є.Ф.,

Лихути Л.М., Романюка Я.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання права власності на ? частину квартири, поділ квартири, усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням та відшкодування моральної шкоди,

У травні 2007 року ОСОБА_3 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що в 1999 році батько її чоловіка ОСОБА_5 запропонував їй спільно з ним купити будинок АДРЕСА_1, для подальшої його перебудови в дві квартири, при цьому він попередив, що договір купівлі-продажу буде оформлений на ОСОБА_4 для зручності в подальшому оформленні реконструкції будинку, й вона погодилася на такі умови. У лютому 2000 року відповідачка за договором купівлі-продажу купила спірний будинок, в подальшому він був реконструйований зі значним збільшенням площі й право власності на нього також оформлено за ОСОБА_4, проте й на купівлю будинку, й на проведення робіт із його реконструкції вона, позивачка, передавала відповідачці грошові кошти, в свою чергу ОСОБА_4 зобов’язалася після здачі будинку в експлуатацію передати їй право власності на нерухоме майно – квартиру в цьому будинку, проте таких своїх обов’язків не виконала, до того ж відповідачка на теперішній час чинить їй перешкоди в користуванні житлом, чим їй також завдана моральна шкода.

Під час розгляду справи позивачка уточнила позов і просила визнати за нею право власності на ? частину будинку АДРЕСА_1 з виділенням їй у власність конкретних приміщень, зобов’язати ОСОБА_4 не чинити їй перешкод у користуванні жилим приміщенням та стягнути з відповідачки 50 тис. грн. на відшкодування моральної шкоди.

Рішенням Алуштинського міського суду від 22 листопада 2007 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 31 серпня 2009 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання права власності на ? частину квартири АДРЕСА_1 та усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Судом установлено, що 3 лютого 2000 року ОСОБА_4 купила однокімнатну квартиру АДРЕСА_1, в подальшому зазначена квартира була реконструйована відповідачкою в дві квартири зі збільшенням загальної площі об’єкта нерухомості з 26 кв.м. до 94,9 кв.м., з 2001 року ОСОБА_3 користується однією з цих квартир, у березні 2002 року від імені ОСОБА_4 на ім’я ОСОБА_3 видана розписка про одержання відповідачкою грошових коштів на будівництво для позивачки квартири в будинку АДРЕСА_1.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції встановив, що датована 8 березня 2002 року розписка від імені ОСОБА_4 про одержання нею грошових коштів від позивачки, написана не відповідачкою, а також дав у рішенні оцінку показанням свідків із приводу передачі грошей і не прийняв їх як належні та допустимі.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов про визнання за позивачкою права власності на ? частину квартири, апеляційний суд керувався лише статтею 328 ЦК України та виходив із того, що між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 по суті існував договір про сумісну діяльність, за яким позивачка передала відповідачці грошові кошти для будівництва квартири, а відповідачка займалася таким будівництвом, про що ОСОБА_4 видала ОСОБА_3 розписку, в апеляційного суду не виникає сумніву про одержання відповідачкою грошей, а тому за ОСОБА_3 слід визнати право власності на ? частину квартири.

Проте з такими висновками апеляційного суду погодитися не можна.

Частиною другою статті 17 Закону України "Про власність", чинного на час виникнення спірних правовідносин, визначено, що майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.

Апеляційний с уд у порушення вимог статей 303, 316 ЦПК України на зазначені положення закону уваги не звернув, не визначився із характером спірних правовідносин, не встановив і не зазначив у рішенні в чому полягає порушення судом першої інстанції встановленого порядку дослідження доказів або в дослідженні яких доказів судом було неправомірно відмовлено, послався як на припущення на власну думку з приводу одержання відповідачкою грошей від позивачки, а також не дав оцінки змісту розписки від 8 березня 2002 року й не перевірив у якій сумі, коли та для яких саме цілей гроші передавалися з огляду на те, що в такій розписці взагалі не зазначено суми грошових коштів.

Визнаючи за ОСОБА_3 право власності на ? частину квартири, апеляційний суд не навів жодного мотиву для визначення частки позивачки в праві власності саме в такому розмірі, оскільки не встановив наявності домовленості сторін про такий розмір, як і не визначив розміру вкладу кожної із сторін у створення спільної власності.

Крім того, ухвалюючи рішення, суд апеляційної інстанції виходив із того, що на час розгляду справи право власності на спірну реконструйовану квартиру зареєстроване за ОСОБА_4, однак не звернув уваги на те, що ухвалою Алуштинського міського суду від 24 березня 2009 року за заявою ОСОБА_3 скасовано рішення цього ж суду від 1 листопада 2006 року, яким за ОСОБА_4 було визнано право власності на самочинно реконструйовану квартиру АДРЕСА_1, хоча копія такої ухвали знаходиться в справі.

За таких обставин рішення апеляційного суду підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції з підстав, передбачених частиною другою статті 338 ЦПК України.

Керуючись статтею 336 ЦПК України, колегія суддів Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 31 серпня 2009 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.