Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Гнатенка А.В.,

суддів: Балюка М.І., Данчука В.Г.,

Косенка В.Й., Луспеника Д.Д.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання таким, що втратив право користування жилим приміщенням, зняття з реєстрації та визнання права власності на 1/2 частку спільного майна подружжя й за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про визнання права власності на 1/2 частку житлового будинку, встановлення порядку користування ним за касаційною скаргою ОСОБА_4, поданою представником – ОСОБА_5, на рішення Кремінського районного суду Луганської області від 15 січня 2009 року та рішення апеляційного суду Луганської області від 30 червня 2009 року,

У вересні 2008 року ОСОБА_3 звернулася до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що їй на праві власності належить житловий будинок АДРЕСА_2. З відповідачем шлюб було розірвано, у зазначеному будинку він не мешкає більше шести місяців. Позивачка, доповнивши свої позовні вимоги, просила суд визнати ОСОБА_4 таким, що втратив право користування цим житловим будинком; зобов’язати Кремінський районний відділ управління МВС України в Луганській області зняти відповідача з реєстрації за вказаною адресою. Крім того, просила визнати за нею право власності на 1/2 частку майна, придбаного на спільні кошти під час шлюбу, а саме: автомобіля ВАЗ - 2103, державний номерний знак НОМЕР_1, вартістю 6 824 грн. 04 коп. і гаража, що розташований на вул. Шевченка в м. Кремінній Луганської області, вартість якого складає 2 816 грн.

У жовтні 2008 року ОСОБА_4 звернувся до суду із зустрічним позовом, посилаючись на те, що 26 березня 1986 року він уклав шлюб із ОСОБА_3 Вони мешкали у квартирі АДРЕСА_1, разом сплачували наданий на будівництво квартири банківський кредит. 19 грудня 2000 року ОСОБА_3 отримала свідоцтво про право власності на зазначену вище квартиру, а 21 грудня 2000 року вони поміняли її на житловий будинок АДРЕСА_2, в якому мешкали разом до 2008 року. На підставі ст. ст. 60, 70 СК позивач просив визнати за ним право власності на 1/2 частку житлового будинку АДРЕСА_2, надавши йому в користування ізольовані кімнати площею 9 кв. м, 12,9 кв. м, 6,3 кв. м, а ОСОБА_3 – кімнати площею 24,4 кв. м і 11,9 кв. м; ванну кімнату, коридори та вбиральню залишити в спільному користуванні.

Рішенням Кремінського районного суду Луганської області від 15 січня 2009 року позов ОСОБА_3 задоволено частково: визнано за нею право власності на 1/2 частку автомобіля ВАЗ - 2103, державний номерний знак НОМЕР_1, та гаража, що розташований на вул. Шевченка в м. Кремінній Луганської області; у решті позову відмовлено. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Луганської області від 30 червня 2009 року рішення місцевого суду в частині визнання за ОСОБА_3 права власності на 1/2 частку гаража скасовано, ухвалено нове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову в цій частині; в іншій частині рішення суду залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 в особі представника ОСОБА_5, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просить ухвалені судові рішення скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_3 і відмовляючи в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4, суд першої інстанції виходив із того, що 92,3 % квартири АДРЕСА_1 було дошлюбним майном ОСОБА_3, тому відповідно 92,3 % житлового будинку АДРЕСА_2 повинно належати їй, а ОСОБА_4 лише 7,7 % житлового будинку, але всупереч вимогам ст. 60 ЦПК України він не надав доказів, що йому відповідно до ст. 60 СК України належить 1/2 частка житлового будинку. Разом з тим ОСОБА_3 має право на 1/2 частку майна, придбаного сторонами під час шлюбу, а саме: автомобіль ВАЗ - 2103, державний номерний знак НОМЕР_1, та гараж.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_3 у частині визнання за нею права власності на 1/2 частку гаража та залишаючи в іншій частині рішення місцевого суду без змін, суд апеляційної інстанції виходив із того, що гараж був побудований самовільно й ні за ким не зареєстрований; автомобіль ВАЗ - 2103, державний номерний знак НОМЕР_1, придбаний сторонами під час шлюбу та є їхнім сумісним майном, на відміну від квартири АДРЕСА_1.

Проте повністю погодитись із такими висновками апеляційного суду не можна, оскільки їх суд дійшов із порушенням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним положенням закону рішення апеляційного суду не відповідає.

З матеріалів справи вбачається, що квартира АДРЕСА_1 належала ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності на кооперативну квартиру, вартість її складала 4 960 крб. Ще до одруження з відповідачем ОСОБА_3 була членом житлово-будівельного кооперативу "Ялинка". На час реєстрації їхнього шлюбу за квартиру вже було сплачено 4 192 крб. 08 коп., а 768 крб. були внесені сторонами в період шлюбу (а.с. 76-78).

Згідно із ч. 1 ст. 22 Кодексу про шлюб та сім’ю України, чинного на час придбання спірного будинку, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільної сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Аналогічне правове положення закріплене в ч. 3 ст. 368 ЦК України, відповідно до якого майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Отже, указаною нормою права передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. У такому разі позивач звільняється від доведення цієї обставини, яка має значення для правильного вирішення справи, а відповідач, якщо заперечує проти цього, відповідно до ч. 3 ст. 10 ЦПК України має довести протилежне (спростувати матеріально-правову презумпцію).

Під час розгляду справи суд не звернув уваги на те, що згідно з договором міни від 21 грудня 2000 року вартість квартири АДРЕСА_1 становила 6 550 грн., замість 4 960 крб., а тому необхідно було перевірити розрахунки, надані ОСОБА_4, та з’ясувати, чи є підстави враховувати поліпшення зазначеної квартири. Крім того, на зворотній сторінці договору міни є заява ОСОБА_4 про надання згоди на обмін квартири АДРЕСА_1 на житловий будинок АДРЕСА_2.

Крім того, як суд першої інстанції, так і суд апеляційної інстанції визнали, що ОСОБА_4 має право на частину спірного житлового будинку, проте відмовили йому в позові й на цю частину житла, яку від довів. Визнання права власності на меншу частину житлового будинку, ніж позивач просить, не є виходом за межі позову, оскільки предметом позову є визнання права власності.

У зв’язку із цим у порушення вимог ст. ст. 212- 214 ЦПК України апеляційний суд, ухвалюючи власне рішення, доводів сторін по суті їхніх позовних вимог не перевірив; фактичні обставини справи, від яких залежить правильне вирішення спору, належним чином не встановлені.

За таких обставин рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування ухваленого рішення з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_4, подану представником – ОСОБА_5, задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Луганської області від 30 червня 2009 року скасувати, справу передати на новий апеляційний розгляд.

Ухвала оскарженню не підлягає.