Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, ОСОБА_8 про стягнення заборгованості за договором позики за касаційною скаргою ОСОБА_7 на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 28 січня 2010 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 24 березня 2010 року,

У травні 2009 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_8, ОСОБА_7 про стягнення заборгованості за договором позики.

Зазначав, що 6 червня 2005 року між ним та ОСОБА_7 було укладено договір позики, згідно з яким він передав ОСОБА_7 500 000 доларів США, про що ОСОБА_7 власноручно склала розписку.

Зобов’язання за договором позики було забезпечено договором поруки від 6 червня 2005 року, укладеним між ОСОБА_6 та його знайомим ОСОБА_8

Узимку 2008 року під час телефонної розмови ОСОБА_7 заявила про своє небажання повертати борг. ОСОБА_8 як поручитель 28 лютого 2008 року частково повернув суму позичених коштів у розмірі 500 доларів США.

22 травня 2009 року позивач направив ОСОБА_7 письмову вимогу про повернення коштів за договором позики, проте остання коштів не повертає, ухиляється від виконання зобов’язання.

Оскільки відповідачі зобов’язання щодо повернення боргу не виконують, позивач просив стягнути з них солідарно суму боргу за договором позики в сумі 499 500 доларів США, що за курсом Національного банку України становить 3 986 010 грн., 3% річних за користування грошима в розмірі 214 916 92 грн. 92 коп., інфляційні збитки в розмірі 1 147 970 грн. 88 коп. та 1 786 507 грн. 35 коп. процентів за користування позикою, а всього 7 135 405 грн. 15 коп.

Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 28 січня 2010 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 24 березня 2010 року, позов ОСОБА_6 задоволено частково. Стягнуто із ОСОБА_7 на користь ОСОБА_6 7 135 405 грн. 15 коп. боргу. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_7 просить скасувати ухвалені рішення судів, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_6 відмовити.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_6, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив із того, що між сторонами було укладено договір позики, а тому відповідачка зобов’язана повернути позивачу отримані в борг кошти.

Проте з такими висновками судів погодитися не можна, оскільки вони не ґрунтуються на матеріалах справи та вимогах закону.

Згідно зі ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Частиною 1 ст. 1049 ЦК України визначено, що позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позичальником) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до тексту розписки, наданої ОСОБА_6 на підтвердження своїх позовних вимог, ОСОБА_7 6 червня 2005 року отримала від інвестора ОСОБА_6 500 000 доларів США як завдаток для укладення в подальшому договору купівлі-продажу нерухомості по АДРЕСА_1 розселення квартир до 1 жовтня 2005 року (а.с.10).

Тобто зі змісту цієї розписки не вбачається, що ОСОБА_7 отримала ці кошти в борг і зобов’язалася їх повернути, а також в який строк і в якому порядку.

Однак суд у порушення ст. ст. 212, 213 ЦПК України вказаних вимог закону та обставин справи не врахував і не з’ясував належним чином, чи отримувались відповідачкою зазначені в розписці грошові кошти в борг і чи зобов’язувалася вона їх повернути, унаслідок чого дійшов передчасного висновку про укладення між сторонами договору позики та обов’язок відповідачки повернути ці кошти позивачу.

Апеляційний суд у порушення вимог ст. ст. 303, 315 ЦПК України належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги, в ухвалі не зазначив конкретних обставин і фактів, що спростовують такі доводи, і залишив рішення суду першої інстанції без змін.

За таких обставин ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню як такі, що ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права, з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_7 задовольнити частково.

Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 28 січня 2010 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 24 березня 2010 року скасувати.

Справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.