Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі :

розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, треті особи: Головне управління юстиції у м. Києві, ОСОБА_10, приватні нотаріуси Київського міського нотаріального округу: ОСОБА_11 та ОСОБА_12, про визнання недійсними договору дарування та договорів купівлі-продажу,

У липні 2006 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 5 липня 2006 року.

У подальшому ОСОБА_6 збільшив свої позовні вимоги і просив визнати недійсними: договір дарування вищезазначеної квартири від 17 жовтня 1999 року, укладений між ОСОБА_13 і ОСОБА_7, договір купівлі-продажу цієї квартири від 5 липня 2006 року, укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_8 та договір купівлі-продажу спірної квартири від 4 грудня 2007 року, укладений між ОСОБА_8 та ОСОБА_9, а також зобов’язати КП "Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об’єкти нерухомого майна" зареєструвати за ним право власності на спірну квартиру.

В обґрунтування позову зазначав, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його мати ОСОБА_13 Після її смерті залишилася спірна квартира, яка належала матері на праві власності. За заповітом спірну квартиру заповіла йому.

У липні 2006 року він дізнався, що квартира за договором дарування від 17 жовтня 1999 року перейшла у власність ОСОБА_7, 5 липня 2006 року за договором купівлі-продажу продана останнім ОСОБА_8, а 4 грудня 2007 року ОСОБА_8 продала квартиру ОСОБА_9

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 2 лютого 2009 року позов ОСОБА_6 задоволено: визнано договір дарування квартири АДРЕСА_1 від 17 жовтня 1999 року, укладений між ОСОБА_13 і ОСОБА_7 недійсним; визнано недійсним договір купівлі-продажу цієї квартири від 5 липня 2006 року, укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_8; визнано недійсним договір купівлі-продажу спірної квартири від 4 грудня 2007 року, укладений між ОСОБА_8 та ОСОБА_9; стягнуто з ОСОБА_8 на користь ОСОБА_9 вартість спірної квартири в розмірі 1 млн. 111 тис. грн.

Ухвалою апеляційного суду м. Києва від 20 травня 2009 року рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 2 лютого 2009 року залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_9 просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій у зв’язку з порушенням судами норм матеріального й процесуального права та ухвалити нове рішення про відмову в позові.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що згідно із свідоцтвом про право власності на житло від 24 березня 1993 року, виданого відділом приватизації державної адміністрації Шевченківського району м. Києва та згідно із розпорядженням від 23 березня 1993 року № 955 ( а.с. 11, 204 т. 1) спірна квартира на праві власності належала ОСОБА_13

11 квітня 1995 року ОСОБА_13 складено заповіт, посвідчений державним нотаріусом Третьої Київської державної нотаріальної контори, яким спірну квартиру заповіла сину - ОСОБА_6 ( а.с. 15 т. 1).

17 жовтня 1999 року від імені ОСОБА_13 невстановленою особою та ОСОБА_7 укладено договір дарування спірної квартири (а.с. 60 т. 1), посвідчений державним нотаріусом Шостої Київської державної нотаріальної контори Прудь Н.В.

5 липня 2006 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_8 укладено договір купівлі-продажу спірної квартири ( а.с. 64 т. 1).

4 грудня 2007 року ОСОБА_8 за договором купівлі-продажу продала, а ОСОБА_9 купила цю квартиру ( а.с. 63-66 т.2).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_13 померла.

16 червня 2006 року ОСОБА_6 звернувся до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини ( а.с. 14 т. 1).

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_6, суди виходили із того, що договір дарування спірної квартири не відповідає вимогам ст. ст. 243 та 244 ЦК УРСР, який діяв на момент укладення угоди, оскільки ця квартира вибула з володіння її власниці – ОСОБА_13 поза її волею.

Визнаючи недійсним договір купівлі-продажу спірної квартири від 5 липня 2006 року, суди виходили з того, що цей договір ОСОБА_7 не укладав, квартиру не продавав й грошей від її продажу не отримував, тому згідно з вимогами ст. ст. 203 та 215 ЦК України цей договір та договір купівлі-продажу спірної квартири від 4 грудня 2007 року є також недійсними.

Проте погодитися з такими висновками судів повністю не можна. Пленум Верховного Суду України у п. 10 постанови "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) від 5 листопада 2009 року № 9 роз’яснив, що не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндікаційного позову.

За змістом зазначених норм та виходячи із загальних засад цивільного законодавства суд може застосувати з власної ініціативи реституцію як наслідок недійсності оспорюваного правочину.

Разом із тим реституція як спосіб захисту цивільного права застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який визнано недійсним.

У зв’язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред’явлена тільки стороною недійсного правочину.

Норма ч. 1 ст. 216 ЦК України не може застосовуватися як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі.

Проте суди у порушення вимог ст.ст. 214, 215 ЦПК України на зазначене уваги не звернули, у достатньому обсязі не визначилися із характером спірних правовідносин, і визнаючи договори купівлі-продажу від 5 липня 2006 року та 4 грудня 2007 року недійсними, не звернули уваги на те, що позивач не був стороною в цих правочинах, та не встановили чи правильно ним обрано спосіб захисту порушеного права власності.

Позовних вимог про витребування спірної квартири із чужого незаконного володіння (віндікація) ОСОБА_6 не заявляв.

Крім того, визнаючи недійсними спірні договори купівлі-продажу квартири, укладені між ОСОБА_7 та ОСОБА_8, а також між ОСОБА_8 та ОСОБА_9, суди, застосувавши правила ст. 216 ЦК України, стягнули з ОСОБА_8 на користь ОСОБА_9 вартість спірної квартири, визначену договором в розмірі 1 млн. 111 тис. грн. та не вирішили питання щодо повернення спірної квартири.

За таких обставин рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів

Касаційну скаргу ОСОБА_9 задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 2 лютого 2009 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 20 травня 2009 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.