Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Патрюка М.В.,

суддів: Жайворонок Т.Є., Перепічая В.С.,

Мазурка В.А., Прокопчука Ю.В., -

розглянувши в судовому засіданні справу за заявою ОСОБА_3 до товариства з обмеженою відповідальністю "Континент" про скасування рішення третейського суду за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 15 листопада 2007 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 травня 2008 року,

У березні 2007 року ОСОБА_3 звернулася до суду з указаною заявою, посилаючись на те, що 25 вересня 2006 року Постійно діючим третейським судом при Асоціації "Левлекс" ухвалено рішення, яким припинено її право власності на земельну ділянку площею 3,13 га, розташовану на території Ювілейної селищної ради Дніпропетровського району Дніпропетровської області, та визнано право власності на цю земельну ділянку за ТОВ "Континент".

Рішення третейського суду не відповідає вимогам ст. 51 Закону України "Про третейські суди", ОСОБА_3 просила його скасувати.

Рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 15 листопада 2007 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 травня 2008 року, у задоволенні заяви відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 ставить питання про скасування судових рішень, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, ухвалення нового рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відмовляючи в задоволенні заяви ОСОБА_3, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив із того, що нею не наведено жодних доказів невідповідності рішення третейського суду вимогам закону.

Проте з таким висновком суду погодитися не можна.

Установлено, що ОСОБА_3 на підставі державного акта на право власності на землю від 18 червня 2002 року належала земельна ділянка площею 3,13 га, розташована на території Ювілейної селищної ради Дніпропетровського району Дніпропетровської області (а. с. 6).

Рішенням Постійно діючого третейського суду при Асоціації "Левлекс" від 25 вересня 2006 року припинено право власності ОСОБА_3 на вказану земельну ділянку та визнано право власності на неї. Законом України "Про третейські суди" (1701-15) визначено порядок та умови звернення до третейського суду за вирішенням спору. Зокрема, у ст. 2 цього Закону міститься поняття третейської угоди – це угода сторін про передачу спору на вирішення третейським судом.

Статтею 12 цього Закону встановлені вимоги щодо видів та форми третейської угоди.

У порушення вимог ст. 213 ЦПК України суд не перевірив доводів ОСОБА_3, про те, що така угода між нею та ТОВ "Континент" не укладалася.

У матеріалах справи третейська угода відсутня.

Відповідно до ст. 51 Закону України "Про третейські суди" рішення третейського суду є остаточним і оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених цим Законом (1701-15) , зокрема, коли справа, по якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону.

Відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 6 Закону України "Про третейські суди" третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом (1701-15) , можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком інших справ, які відповідно до закону підлягають вирішенню виключно судами загальної юрисдикції.

Згідно зі ст. 15 ЦПК України суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Суд, вважаючи рішення третейського суду законним, не врахував, що ч. 1 п. 15 Перехідних положень Земельного кодексу України (2768-14) (у редакції, чинній з 31 березня 2006 року до 1 січня 2007 року) встановлено, що громадяни та юридичні особи, які мають у власності земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства та іншого товарного сільськогосподарського виробництва, а також громадяни України - власники земельних часток (паїв) не вправі до 1 січня 2007 року продавати або іншим способом відчужувати належні їм земельні ділянки та земельні частки (паї), крім передачі їх у спадщину та при вилученні земель для суспільних потреб.

Отже, законодавством установлено заборону на відчуження земельних ділянок будь-яким способом, однак суд на це уваги не звернув.

У зв’язку з тим, що суди, відмовляючи ОСОБА_3 у задоволенні заяви, допустили порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, ухвалені у справі рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 337 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 15 листопада 2007 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 травня 2008 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.