Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Патрюка М.В.,

суддів: Костенка А.В., Перепічая В.С.,

Мазурка В.А., Прокопчука Ю.В,-

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Гадяцького дитячого будинку Полтавської обласної ради, треті особи: Полтавська обласна рада, Головне управління освіти і науки Полтавської обласної державної адміністрації, Головне управління Державного казначейства України в Полтавській області, про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду Полтавської області від 2 листопада 2009 року,

У грудні 2008 року ОСОБА_1 звернулася до суду з вищезазначеним позовом, посилаючись на те, що з липня 1994 року працювала у відповідача на посаді помічника вихователя.

Наказом від 16 листопада 2008 року № 160 її було звільнено з роботи на підставі п. 1 ч. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України (322-08) ) у зв’язку зі скороченням штату працівників.

Вважаючи своє звільнення незаконним, позивачка просила поновити її на роботі; визнати недійсними накази від 15 вересня 2008 року № 121 та від 14 листопада 2008 року № 160 у частині щодо неї; стягнути середню заробітну плату за час вимушеного прогулу та 3 тис. грн. на відшкодування моральної шкоди.

Рішенням Гадяцького районного суду Полтавської області від 8 липня 2009 року позов ОСОБА_1 задоволено частково: поновлено її на роботі; визнано недійсними накази від 15 вересня 2008 року № 121 та від 14 листопада 2008 року № 160 у частині, що стосується позивачки; стягнуто на її користь середню заробітну плату за час вимушеного прогулу в сумі 9 754 грн. 84 коп. та 500 грн. на відшкодування моральної шкоди.

Рішенням апеляційного суду Полтавської області від 2 листопада 2009 року рішення районного суду скасовано й ухвалено нове рішення про відмову ОСОБА_1 у задоволенні позову.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення, ухвалене судом апеляційної інстанції, і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв’язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці. Згідно з пп. 2, 3 цієї статті при рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається особам, в сім’ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком; працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації.

Суд першої інстанції, правильно встановивши фактичні обставини справи та давши правильну оцінку всім зібраним доказам у справі, дійшов обґрунтованого висновку про незаконність звільнення позивачки з роботи за п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України у зв’язку зі скороченням штату працівників, оскільки вона мала переважне право на залишення на роботі за наявності безперервного стажу роботи понад 14 років та інших обставин.

Такого висновку суд дійшов з урахуванням вищезазначених норм і доказів того, що на час звільнення в сім’ї ОСОБА_1 вона була єдиним працездатним членом сім’ї із самостійним заробітком (а.с. 8, 10), тому мала переважне право на залишення на роботі. У період роботи отримувала заохочення та премії (а.с. 132-134).

Скасовуючи законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції, апеляційний суд дійшов помилкового висновку, що позивачка не мала переваг на залишення на роботі.

Такого висновку суд дійшов, бездоказово пославшись на те, що сини ОСОБА_1, хоча і є студентами, але на час її звільнення працювали. При цьому суд не взяв до уваги доводи позивачки про те, що сини на час її звільнення знаходилися на її утриманні, що підтверджується довідками (а.с. 8, 10), та в силу ст. 199 Сімейного кодексу України мали право на утримання до припинення навчання (досягнення двадцять трьох років).

Апеляційний суд без посилання на докази зробив висновок про те, що ОСОБА_1 входить до числа 7 помічників вихователя, які мають найменший стаж роботи в даному закладі, і залишив поза увагою, що відповідно до переліку (а.с. 60) на роботі залишилися працювати особи, які мали менший ніж вона стаж роботи.

Районний суд правильно встановив, що всі 24 помічники вихователя мали п’ятий розряд, але апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що позивачка мала нижчу кваліфікацію, ніж інші помічники вихователя, які були залишені на роботі (а.с. 364).

Викладене свідчить про те, що апеляційний суд помилково скасував рішення суду першої інстанції, ухвалене відповідно до вимог ст. ст. 213, 214 ЦПК України, тому рішення суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції з підстав, передбачених ст. 339 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 336, 339 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення апеляційного суду Полтавської області від 2 листопада 2009 року скасувати, рішення Гадяцького районного суду Полтавської області від 8 липня 2009 року залишити в силі.

Ухвала оскарженню не підлягає.