6-6721св10 Про визнання частково недійсним акта приймання-передачі жилого приміщення та внесення змін до нього - 02.06.2010 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до Міністерства оборони України, ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7, про визнання частково недійсним акта приймання-передачі жилого приміщення та внесення змін до нього, визнання частково недійсним свідоцтва про право власності та внесення змін до нього, визнання недійсним договору дарування частини квартири та визнання права власності за касаційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 19 березня 2009 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 18 грудня 2009 року,

У червні 2008 року позивачі звернулися до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що з 1971 року їхні батьки: ОСОБА_6 та ОСОБА_5 – перебували в зареєстрованому шлюбі. ОСОБА_5 з 1968 року до 1994 року проходив військову службу в Збройних Силах України. У 1992 році ОСОБА_5 переведено на службу до м. Києва, де він служив у комерційному центрі Міністерства оборони України. У 1993 році на сім’ю у складі трьох осіб, а саме: ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_3 – надано трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 для службового користування. Згідно з актом приймання-передачі зазначену квартиру передано тільки ОСОБА_5 Згодом ОСОБА_5 подарував 1/3 частину квартири ОСОБА_6 Указували, що у квартирі проживають ОСОБА_6, ОСОБА_3 з дружиною, ОСОБА_8, та донькою – ОСОБА_9 Відповідач ОСОБА_5 залишив спірну квартиру в 1993 році. У 2007 році їм стало відомо про порушення їхніх житлових прав у зв’язку з передачею квартири у власність ОСОБА_5 Посилаючись на викладене, позивачі просили поновити строк позовної давності, визнати частково недійсним акт приймання-передачі спірної квартири та внести зміни до нього, визнати частково недійсним свідоцтво про право власності на квартиру та внести зміни до нього, а також визнати недійсним договір дарування частини квартири та визнати за кожним із них право власності на ? частину квартири.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 19 березня 2009 року позов, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 18 грудня 2009 року, позов задоволено частково: поновлено строк позовної давності; визнано частково недійсним акт приймання-передачі квартири АДРЕСА_1 від 8 червня 1993 року ОСОБА_5 на праві власності; визнано недійсним договір дарування частини квартири від 18 лютого 2002 року серії НОМЕР_1; визнано за ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 право власності на ? частину спірної квартири за кожним.

У поданій до Верховного Суду України касаційній скарзі ОСОБА_5 просить скасувати судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам судові рішення не відповідають

Так, судами встановлено, що за договором купівлі-продажу від 6 травня 1993 року комерційний центр Міністерства оборони України придбав у малого приватного підприємства "АРИД" трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 (а.с. 9).

Рішенням адміністрації та профспілкового комітету комерційного центру Міністерства оборони України (далі – Комерційний центр) указана квартира передана для службового користування ОСОБА_5 – співробітнику центру який перебував на квартирному обліку, на сім’ю у складі трьох осіб: він, дружина, син ОСОБА_10 (а.с. 8).

28 травня 1993 року Комерційним центром на підставі Колективного договору та Положення п ро фінансування купівлі квартир працівникам Комерційного центру, що перебувають на квартирному обліку" укладено договір, згідно з яким Комерційний центр безоплатно передає спірну квартиру, придбану за рахунок власних коштів, співробітнику ОСОБА_5 (а.с. 10).

8 липня 1993 року Комерційним центром складено акт про безоплатну передачу жилого приміщення у власність ОСОБА_5, на підставі якого 28 червня 1993 року за ним зареєстровано право власності (а.с. 11).

18 лютого 2002 року ОСОБА_5 за нотаріально посвідченим договором дарування подарував 1/3 частину квартири ОСОБА_6 (а.с. 16).

На день вирішення судом справи у квартирі зареєстровані: ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_3 – з 1993 року та неповнолітня ОСОБА_11 – з 2002 року.

Задовольняючи вимоги ОСОБА_3 і ОСОБА_4 про визнання недійсним договору дарування, частково недійсним акта про передачу спірної квартири у власність ОСОБА_5 та право власності за кожним із них та за ОСОБА_5 та ОСОБА_6 на ? частину квартири, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив із доведеності факту порушення житлових прав позивачів і ОСОБА_6 у зв’язку з передачею цієї квартири в приватну власність ОСОБА_5, тому, що, на думку суду, відповідно до Положення про порядок забезпечення жилою площею в Збройних Силах України за рахунок житлового фонду Міністерства оборони України за місцем служби житлом забезпечуються військовослужбовці та члени їх сімей, а оскільки до членів сім’ї ОСОБА_5 на час надання йому квартири належали дружина та двоє неповнолітніх дітей: ОСОБА_3 і ОСОБА_4 – передачею квартири у власність ОСОБА_5 порушуються житлові права членів його сім’ї, які підлягають захисту в обраний ними спосіб.

Однак до такого висновку суди дійшли з порушенням процесуальних і матеріальних норм права.

Так, нормою 11 ЦК України (435-15) визначені підстави виникнення цивільних прав та обов’язків серед яких, зокрема, є договори та інші правочини.

Стаття 15 ЦК України та ст. 3 ЦПК України передбачають право особи на звернення до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ч. 1 ст. 12, ч. 1 ст. 13 ЦК України особа здійснює свої цивільні права вільно на власний розсуд у межах, наданих їй договором або актом цивільного законодавства.

При здійсненні цивільних прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (ч. 2 ст. 13 ЦК України ).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (ч. 3 ст. 13 ЦК України).

У разі порушення особою положень чч. 2-5 ст. 13 ЦК України суд може відмовити у захисті її цивільного права та інтересу.

Виходячи із заявлених позивачами вимог відповідно до положень ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд повинен був вирішити такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Згідно з п. 3 ст. 215 ЦПК України мотивувальна частина рішення повинна містити встановлені судом обставини і визначені відповідно до них правовідносини; мотиви, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені в рішенні нормативно-правові акти; чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду, а якщо були, то ким; назви, статті, її частини, абзацу, пункту, підпункту закону, на підставі якого вирішено справу, а також процесуального закону, яким суд керувався.

У порушення зазначених процесуальних норм права, установивши факт безоплатної передачі спірної квартири у власність ОСОБА_5 згідно з актом приймання-передачі від 8 червня 1993 року, суд не встановив, які правовідносини виникли у сторін угоди, правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин; не дав правової оцінки тій обставині, що передача квартири у власність ОСОБА_5 як співробітнику Комерційного центру здійснювалась її власником за рахунок власних коштів на підставі колективного договору й затвердженого ним Положення, а не за рахунок житлового фонду Міністерства оборони України відповідно до Положення про порядок забезпечення жилою площею в Збройних Силах України, та у зв’язку із цим безпідставно застосував до правовідносин сторін ці правові норми.

Як убачається з матеріалів справи, під час передачі квартири у власність ОСОБА_5 на підставі акта від 8 червня 1993 року виникли правовідносини між її власником – Комерційним центром (відчужувачем) та ОСОБА_5 – (набувачем), стороною яких позивачі не були.

Оскільки на підставі акта від 8 червня 1993 року в позивачів не виникли будь-які права й обов’язки, суд дійшов помилкового висновку про порушення їхніх прав при здійсненні Комерційним центром правомочностей з розпорядження своєю власністю на користь ОСОБА_12

Крім того, не встановивши факт надання ОСОБА_12 квартири у порядку, передбаченому Положенням про порядок забезпечення жилою площею в Збройних Силах України, видачі йому та членам сім’ї ордера на це жиле приміщення та здійснення приватизації спірної квартири на підставі Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" (2482-12) , а також факт проживання в спірній квартирі на час її надання ОСОБА_12 повнолітнього ОСОБА_4, суд визнав право власності на квартиру за ОСОБА_4, ОСОБА_3, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 по ? частині, не зазначивши правову норму, яка є підставою для такого визнання; не вказав, які права чи законні інтереси позивачів, що підлягають захисту, порушені і яким законом передбачений захист цих прав та інтересів. При цьому суд порушив вимоги ст. 11 ЦПК України, оскільки ні ОСОБА_6, ні ОСОБА_12 вимоги про визнання права власності на квартиру не заявлялись.

Зазначивши правовою підставою недійсності акта від 8 червня 1993 року та набуття позивачами права власності норми ст. ст. 215, 393, 267 ЦК України, суд не врахував, що до правовідносин, які виникли із цього акта відповідно до пп. 4, 6 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України (435-15) 2004 року правила цього Кодексу не застосовуються.

Визнаючи недійсним договір дарування квартири від 18 лютого 2002 року, суд також не зазначив підстави його недійсності.

З огляду на зазначене не можна визнати обґрунтованим і висновок суду про поважність причин пропущення строку позовної давності, ураховуючи, що відповідно до ч. 5 ст. 267 ЦК України захисту підлягає порушене право, та те що на час отримання ОСОБА_5 квартири, ОСОБА_4 був повнолітнім, а ОСОБА_3 досяг повноліття в 1999 році.