Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації, треті особи: комунальне підприємство по утриманню житлового господарства Дніпровського району м. Києва, Державний будівельний комбінат Управління справами Верховної Ради України, про визнання права користування жилим приміщенням та зобов’язання видати ордер на квартиру за касаційною скаргою Державного будівельного комбінату Управління справами Верховної Ради України на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 9 лютого 2009 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 14 жовтня 2009 року,

У травні 2008 року ОСОБА_6 звернулася із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 18 квітня 1996 року їй видано направлення на зайняття ліжко – місця у гуртожитку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. З 13 липня 1999 року позивачка прописана у квартирі № 87 у гуртожитку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Зазначений будинок знаходився на балансі Державного будівельного комбінату Управління справами Верховної Ради України. Розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 1 жовтня 2002 року № 1826 будинок АДРЕСА_1 прийнято до комунальної власності територіальної громади міста Києва та передано до комунальної власності територіальної громади Дніпровського району у м. Києві. З 1996 року і по теперішній час позивачка проживає за вказаною адресою. На неодноразові звернення ОСОБА_6 до відповідача про надання їй ордеру на квартиру, їй відповіли відмовою, посилаючись на те, що відсутні правові підставі для видачі ордеру. Ураховуючи викладене, ОСОБА_6 просила задовольнити її позовні вимоги та визнати за нею право користування квартирою № 87 у будинку АДРЕСА_1, та зобов’язати Дніпровську районну у м. Києві державну адміністрацію видати їй ордер у встановленому законом порядку.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 9 лютого 2009 року, залишеним без зміни ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 14 жовтня 2009 року, позов задоволено. Визнано за ОСОБА_6 право на користування жилим приміщенням – квартирою № 87 у будинку АДРЕСА_1. Зобов’язано Дніпровську районну у м. Києві державну адміністрацію видати ОСОБА_6 ордер на квартиру № 87 у будинку АДРЕСА_1.

У касаційній скарзі Державний будівельний комбінат Управління справами Верховної Ради України просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та ухвалити рішення про відмову ОСОБА_6 у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_6, суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивачка правомірно вселилася у кімнату гуртожитку, зареєстрована і проживає в ній з 1996 року, виконує всі обов’язки наймача квартири, сплачує квартирну плату та плату за комунальні послуги, а тому є підстави для визнання за нею права користування квартирою № 87 у будинку АДРЕСА_1, а також зобов’язання Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації видати їй ордер на спірну квартиру, що дасть підстави позивачці скористатися правом на приватизацію квартири, як це передбачено статтею 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду".

Проте з такими висновками суду погодитися не можна.

Відповідно до статті 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно з законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Установлено, що з 22 квітня 1996 року по 24 квітня 2007 року ОСОБА_6 перебувала у трудових відносинах з Державним будівельним комбінатом Управління справами Верховної Ради України (а.с. 53).

18 квітня 1996 року Державним будівельним комбінатом Управління справами Верховної Ради України було видано направлення позивачці на зайняття ліжко – місця у гуртожитку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1.

На підставі зазначеного направлення ОСОБА_6 вселилася у кімнату № 87 гуртожитку, де і була прописана 13 липня 1999 року.

Розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 1 жовтня 2002 року № 1826 відомчий житловий будинок АДРЕСА_1 прийнято до комунальної власності територіальної громади міста Києва та передано до комунальної власності територіальної громади Дніпровського району у м. Києві (а.с. 36 – 39).

Згідно зі статтями 128, 129 ЖК України та пунктом 10 Примірного положення про гуртожитки, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 3 червня 1986 року № 208, жила площа в гуртожитку надається за спільним рішенням адміністрації підприємства, установи, організації чи органу кооперативної чи іншої організації та відповідного профспілкового комітету. На підставі рішення про надання жилої площі в гуртожитку адміністрація підприємства, установи, організації видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу.

Судом не звернуто уваги, що вселення у житло без спільного рішення адміністрації підприємства та профспілкового комітету та без ордеру, виданого на підставі цього рішення, є порушенням діючого законодавства.

Главою 4 Житлового кодексу України (5464-10) регулюються умови та підстави користування гуртожитками.

У разі відсутності передбачених законом підстав для проживання осіб у гуртожитку відсутні і підстави для визнання права таких осіб на користування цим житлом.

На зазначене судом не звернуто уваги.

Крім того, вирішуючи спір суд керувався статтями 61, 64, 65 ЖК України, які регулюють питання користування жилими приміщеннями у будинках державного і громадського житлового фонду.

Однак, судом не з’ясовано якими правовими нормами необхідно керуватися у даному випадку, оскільки на момент вселення позивачки будинок мав статус гуртожитку.

Отже, судом не повно з’ясовані обставини справи та не надано їм оцінки.

З’ясування цих обставин має суттєве значення для правильного вирішення спору.

Апеляційний суд на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права уваги не звернув і помилково залишив рішення суду без змін.

Оскільки порушення норм матеріального та процесуального права призвело до неправильного вирішення справи, рішення суду першої інстанції та ухвала суду апеляційної інстанції підлягають скасуванню, а справа направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу Державного будівельного комбінату Управління справами Верховної Ради України задовольнити частково.

Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 9 лютого 2009 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 14 жовтня 2009 року скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для розгляду іншим суддею.

Ухвала оскарженню не підлягає.