Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, ОСОБА_8 про визнання недійсним договору купівлі-продажу магазину, переведення прав та обов’язків покупця, визнання права власності на будівлю магазину та зобов’язання зареєструвати право власності за касаційною скаргою ОСОБА_7 на рішення апеляційного суду Донецької області від 6 березня 2009 року,

У лютому 2008 року ОСОБА_6 звернулася в суду з позовом до ОСОБА_7 та ОСОБА_8 про визнання дійсним договору поруки, переведення прав і обов’язків покупця за договором купівлі-продажу, стягнення коштів. Посилалась на те, що 4 червня 2004 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_7 був укладений та нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу магазину вартістю 107 тис. грн. Під час підписання договору ОСОБА_7 сплатив ОСОБА_8 32 100 грн., решту суми повинен був сплатити до 5 червня 2006 року щомісячними платежами. Оскільки ОСОБА_7 не мав коштів на щомісячні платежі, то звернувся до неї з пропозицією стати його поручителем. Договір поруки письмово не укладався, але решту боргу в сумі 75 537 грн., замість ОСОБА_7, сплатила вона. Просила визнати дійсним договір поруки, укладений в усній формі між нею та ОСОБА_7; перевести на неї права й обов’язки покупця за договором купівлі-продажу магазину; зобов’язати її виплатити ОСОБА_7 32 100 грн., які останній сплатив ОСОБА_8 під час укладення договору купівлі-продажу.

19 вересня 2008 року ОСОБА_6 звернулася до суду із заявою про зміну та доповнення позовних вимог, у якій посилалась на те, що в 2004 році їй стало відомо, що ОСОБА_8 терміново продає магазин, але в призначений для продажу день не могла прибути для укладення угоди, тому доручила ОСОБА_7 укласти договір від його імені. 4 червня 2004 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_7 був укладений і нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу магазину вартістю 107 тис. грн. При цьому ОСОБА_7 сплатив ОСОБА_8 32 100 грн., решту суми - 74 900 грн. - домовився сплатити до 5 червня 2006 року щомісячними платежами. ОСОБА_7 передав їй усі документи на магазин і 6 червня 2004 року вона розпочала торговельну діяльність, оформила договори оренди землі, постачання електричної енергії та водопостачання, сплачувала всі комунальні послуги, приймала товар, що надходив до магазину, сплатила ОСОБА_8 борг у сумі 75 537 грн., проте ОСОБА_7 відмовився переоформити на неї магазин. Просила визнати частково недійсним договір купівлі-продажу магазину, перевести на неї права та обов’язки покупця за цим договором, визнати за нею право власності на магазин, зобов'язати бюро технічної інвентаризації зареєструвати за нею право власності.

Ухвалою Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 26 грудня 2008 року позовну заяву ОСОБА_6 від 26 лютого 2008 року до ОСОБА_7, ОСОБА_8 про визнання договору поруки дійсним і переведення прав та обов’язків покупця за договором купівлі-продажу магазину, зобов’язання ОСОБА_6 сплатити ОСОБА_7 32 100 грн. залишено без розгляду.

Рішенням Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 23 грудня 2008 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Донецької області від 6 березня 2009 року скасовано рішення суду першої інстанції та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково. Визнано недійсним договір купівлі-продажу магазину, укладений 4 червня 2004 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_7 у частині покупця; переведено на ОСОБА_6 права та обов’язки покупця за цим договором; визнано за ОСОБА_6 право власності на будівлю магазину, що розташована в АДРЕСА_1 Вирішено питання про судові витрати.

ОСОБА_7 звернувся з касаційною скаргою до Верховного Суду України, в якій просить скасувати рішення апеляційного суду Донецької області від 6 березня 2009 року, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, апеляційний суд виходив із того, що фактичним покупцем магазину є ОСОБА_6, оскільки вона сплатила залишок боргу та використовувала приміщення магазину для підприємницької діяльності.

З висновками апеляційного суду погодитися не можна з таких підстав.

За положеннями ст. ст. 321, 328 ЦК України п раво власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Під час розгляду справи встановлено, що ОСОБА_6 та ОСОБА_7 перебували в зареєстрованому шлюбі з 1978 до 1996 року. 4 червня 2006 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_7 був укладений і нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу магазину, що розташований у АДРЕСА_1, вартістю 107 тис. грн. За умовами договору ОСОБА_8 отримала від ОСОБА_7 32 100 грн., решту коштів у сумі 74 900 грн. ОСОБА_7 повинен був сплатити в строк до 5 червня 2006 року щомісячними платежами по 3 120 грн. Відповідно до витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно, виданого Добропільським бюро технічної інвентаризації від 8 червня 2004 року, зазначена будівля магазину належить ОСОБА_7 на праві приватної власності. З 5 жовтня 1998 року ОСОБА_7 зареєстрований як фізична особа-підприємець. 16 вересня 2005 року між ОСОБА_7 та Білозерською міською радою укладено договір оренди земельної ділянки для експлуатації та обслуговування спірної будівлі магазину. 1 жовтня 2004 року між ОСОБА_7 і дочірнім підприємством "Сонячний" комунального підприємства "Служба експлуатації та ремонту житлового фонду" укладено договір на вивіз твердих побутових відходів зі спірного магазину. У запереченнях на позовну заяву ОСОБА_8 пояснила, що про купівлю-продаж магазину з нею домовлявся ОСОБА_7, переговорів із ОСОБА_6 вона не вела.

Згідно із ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

У п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) роз’яснено, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Визнаючи договір купівлі-продажу магазину недійсним у частині покупця, апеляційний суд не вказав, які вимоги, установлені чч. 1-3, 5 і 6 ст. 203 ЦК України, не були додержані сторонами в момент його вчинення, тобто передбачені законом підстави для задоволення позову.

Посилаючись на те, що ОСОБА_6 сплатила борг за договором і використовувала магазин для своєї підприємницької діяльності, апеляційний суд не врахував, що виконання чи невиконання сторонами зобов’язань, які виникли з правочину, має значення лише для визначення наслідків його недійсності, а не для визначення правочину недійсним.

Ураховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку, що договір купівлі-продажу магазину був укладений між ОСОБА_8 та ОСОБА_7; при цьому останній сплатив власні кошти в сумі 32 100 грн.; ОСОБА_7 і ОСОБА_6 спільно користувалися предметом договору (будівлею магазину); а сам по собі факт перерахування ОСОБА_6 щомісячних платежів у рахунок боргу ОСОБА_8 не є беззаперечним доказом того, що магазин купила вона.

Таким чином, установивши дійсні обставини справи, суд першої інстанції дав належну оцінку зібраним доказам, правильно застосував норми матеріального права, не допустив порушень норм процесуального права, які призвели б до неправильного вирішення спору, та дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову ОСОБА_6

Апеляційний суд помилково скасував рішення суду першої інстанції, у порушення вимог ст. ст. 303, 316 ЦПК України не навів достатніх мотивів, за якими він вважає неправильними висновки місцевого суду; не встановив та не зазначив у рішенні, у чому полягає порушення судом першої інстанції встановленого порядку дослідження доказів або в дослідженні яких доказів судом було неправомірно відмовлено.

Ураховуючи викладене, рішення апеляційного суду відповідно до положень ст. 339 ЦПК України підлягає скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 339 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_7 задовольнити.

Рішення апеляційного суду Донецької області від 6 березня 2009 року скасувати, залишити в силі рішення Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 26 грудня 2008 року.

Ухвала оскарженню не підлягає.