Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_6 про визнання договору дарування недійсним за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду м. Києва від 10 липня 2008 року,

У травні 2007 року ОСОБА_1 в особі своїх представників звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 17 липня 2007 року разом зі ОСОБА_6 придбав у рівних частках будинок АДРЕСА_1. Будинок було придбано ним за свої кошти та кошти його релігійної місії, тому що ОСОБА_6 запевнила його, що можуть виникнути труднощі під час реєстрації нерухомості, оскільки він є іноземним громадянином. Через рік ОСОБА_6 почала вмовляти його подарувати їй частину будинку, посилаючись на те, що обов’язково потрібно оформити у власність земельну ділянку для обслуговування будинку та прибудинкової території, пояснюючи, що він як іноземець не має права на земельну ділянку. При цьому вона запевнила, що після завершення всіх необхідних ремонтних робіт у будинку та приватизації земельної ділянки подарує весь будинок Всеукраїнському союзу об’єднаних євангельських християн - баптистів (далі – ВСО ЄХБ). Оскільки він не орієнтувався в українському законодавстві, а ОСОБА_6 постійно приводила до нього своїх знайомих юристів, які запевняли його щодо негативних наслідків відсутності права власності на земельну ділянку, він був змушений погодитися на пропозицію ОСОБА_6 подарувати їй свою частину будинку та 29 серпня 2001 року уклав договір дарування. ОСОБА_1 довіряв відповідачці, оскільки вважав її чесною людиною, зважаючи на посаду, яку вона займала (директор Центру Київської християнської молоді), а вся інформація, яку отримував він, подавалася лише відповідачкою, оскільки вона виконувала роль перекладача. Після оформлення процедури дарування половини будинку ОСОБА_6 надала письмове зобов’язання від 10 жовтня 2001 року про дарування нею на користь ВСО ЄХБ усього будинку. Тривалий час ОСОБА_6 обіцяла передати будинок ВСО ЄХБ, однак у квітні 2007 року категорично відмовилась це зробити. ОСОБА_1 просив визнати недійсним договір дарування ? частини будинку від 29 серпня 2001 року.

Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 3 квітня 2008 року позов задоволено. Визнано недійсним договір дарування ? частини будинку АДРЕСА_1 від 29 серпня 2001 року, укладений між ОСОБА_1 в особі ОСОБА_7 та ОСОБА_6

Рішенням апеляційного суду м. Києва від 10 липня 2008 року рішення суду першої інстанції скасовано, у позові відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення апеляційного суду й залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на невідповідність висновків апеляційного суду обставинам справи, неправильне застосування судом норм матеріального права, порушення норм процесуального права.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені в скарзі доводи, колегія суддів вважає, що скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що під час укладення договору дарування ОСОБА_1 діяв під впливом помилки, оскільки неправильно розумів фактичні обставини та негативні наслідки, до яких призведе укладення договору дарування. Справжнім наміром ОСОБА_1 було придбання будинку й земельної ділянки в м. Києві для ВСО ЄХБ. Причини пропущення позовної давності визнані судом поважними.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в позові, апеляційний суд виходив із того, що позивачем не доведено укладення договору дарування внаслідок обману чи помилки, а також не надано доказів поважності причин пропущення позовної давності.

З такими висновками апеляційного суду погодитись не можна.

Відповідно до ст. 56 ЦК УРСР (чинного на час укладення спірного договору) угода, укладена внаслідок помилки, що має істотне значення, може бути визнана недійсною за позовом сторони, яка діяла під впливом помилки.

Установлено, що позивач мав намір придбати будинок у м. Києві для ВСО ЄХБ, про що свідчать зобов’язання ОСОБА_6 подарувати спірний будинок ВСО ЄХБ і договір між ОСОБА_1, ОСОБА_6 та ВСО ЄХБ від 10 жовтня 2001 року (а.с. 6-8), згідно з яким ОСОБА_1 профінансував власним коштом та коштом своєї релігійної місії придбання спірного будинку, а реєстрація будинку й земельної ділянки на ім’я ОСОБА_6 проводиться з метою усунення можливих негараздів під час реєстрації нерухомості на іноземця. З тексту договору також убачається, що будинок придбано для подальшого передання у власність ВСО ЄХБ.

Волевиявлення ОСОБА_1 під час дарування майна було спрямоване на передачу частини спірного будинку у власність ВСО ЄХБ, а не у власність відповідачки. ОСОБА_1 є іноземцем, а відповідачка, будучи його перекладачем, запропонувала йому свої послуги в якості транзитного власника будинку та земельної ділянки, мотивуючи складністю оформлення права власності на нерухомість для іноземця.

Що стосується пропущення позивачем позовної давності, то відповідно до ст. 71 ЦК УРСР (з урахуванням Прикінцевих та перехідних положень ЦК України (435-15) 2003 року) загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки, а перебіг цього строку згідно зі ст. 76 цього ж Кодексу починається з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

Суд першої інстанції встановив, що позивач дізнався про порушення свого права лише у квітні 2007 року, коли ОСОБА_6 відмовилась передати будинок і земельну ділянку ВСО ЄХБ.

За правилами ст. 303 ЦПК України апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.

Розглядаючи справу, суд апеляційної інстанції не встановив, що докази судом першої інстанції були досліджені з порушенням установленого порядку або в дослідженні їх було неправомірно відмовлено; нових доказів не досліджував; у рішенні не зазначив, у чому полягає помилковість висновків суду першої інстанції.

Згідно зі ст. 339 ЦПК України, установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, ухвалене згідно із законом, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції.

За таких обставин колегія суддів не може визнати рішення апеляційного суду законним та обгрунтованим, воно підлягає скасуванню, а рішення суду першої інстанції – залишенню в силі.

Керуючись ст. ст. 336, 339 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення апеляційного суду м. Києва від 10 липня 2008 року скасувати, рішення Подільського районного суду м. Києва від 3 квітня 2008 року залишити в силі.

Ухвала оскарженню не підлягає.