Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про розірвання договору довічного утримання за касаційною скаргою ОСОБА_7 на рішення апеляційного суду Чернівецької області від 23 вересня 2009 року,

У травні 2008 року ОСОБА_6 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 26 грудня 2003 року уклала з ОСОБА_7 договір довічного утримання та передала у власність останньої квартиру АДРЕСА_1. ОСОБА_7 не виконує своїх зобов’язань забезпечувати її догляд та утримання, тому просила розірвати договір довічного утримання.

Рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівців від 25 червня 2009 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Чернівецької області від 23 вересня 2009 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким позов задоволено: розірвано договір довічного утримання, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 і посвідчений державним нотаріусом Першої Чернівецької державної нотаріальної контори 26 грудня 2003 року.

ОСОБА_7 звернулася до Верховного Суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення апеляційного суду Чернівецької області від 23 вересня 2009 року, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_6, апеляційний суд виходив із того, що ОСОБА_7 неналежно виконувала обов’язки за договором довічного утримання, що є підставою для його розірвання незалежно від вини набувача.

З висновками апеляційного суду погодитися не можна з таких підстав.

Відповідно до ст. 425 ЦК Української РСР, який був чинний на час укладення спірного договору, за договором довічного утримання одна сторона, що є непрацездатною особою за віком або станом здоров'я (відчужувач), передає у власність другій стороні (набувачеві майна) будинок або частину його, взамін чого набувач майна зобов'язується надавати відчужувачеві довічно матеріальне забезпечення в натурі у вигляді житла, харчування, догляду і необхідної допомоги. За положеннями п. 9 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України (435-15) до договорів, що були укладені до 1 січня 2004 року і продовжують діяти після набрання чинності Цивільним кодексом України (435-15) , застосовуються правила цього Кодексу щодо підстав, порядку і наслідків зміни або розірвання договорів окремих видів незалежно від дати їх укладення.

Згідно зі ст. 755 ЦК України договір довічного утримання може бути розірваний за рішенням суду на вимогу відчужувача у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов’язків за договором незалежно від його вини.

Одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом ( ч. 1 ст. 525 цього Кодексу).

Судом першої інстанції встановлено, що 26 грудня 2003 року ОСОБА_6 уклала з ОСОБА_7 договір довічного утримання, за яким передала у власність останньої квартиру АДРЕСА_1. За умовами договору набувач, ОСОБА_7, зобов’язалася надавати довічне матеріальне забезпечення ОСОБА_6 у вигляді харчування, одягу, необхідної допомоги та догляду за нею, сплачувати комунальні послуги. Вартість матеріального забезпечення була визначена в розмірі 100 грн. на місяць. ОСОБА_7 забезпечувала ОСОБА_8 харчуванням, одягом, ліками. Крім того, за нею здійснювався й інший догляд, а саме: за зверненням чоловіка ОСОБА_7 житлово-експлуатаційна організація провела в будинку капітальний ремонт пічки; ОСОБА_7 провела ремонт каналізації будинку, заасфальтувала доріжку до будинку; мати відповідачки, будучи лікарем за фахом, здійснювала медичний догляд за ОСОБА_6 З 16 січня 2007 року ОСОБА_6 перебуває на обліку в Чернівецькій обласній психіатричній лікарні з діагнозом атеросклеротична деменція з психотичними включеннями. З 19 квітня 2008 року ОСОБА_6 проживає у квартирі ОСОБА_9, яка ізолювала позивачку від спілкування з іншими особами, забороняє їй приймати їжу та іншу допомогу від ОСОБА_7, у зв’язку із чим відповідачка неодноразово зверталася до правоохоронних органів. У судовому засіданні ОСОБА_6 зазначила, що претензій до ОСОБА_7 вона не має, відповідачка та члени її сім’ї здійснювали за нею належний догляд.

Зазначені обставини підтверджуються наявними у справі письмовими доказами та показаннями допитаних у судовому засіданні свідків.

Ураховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку, що ОСОБА_6 переїхала до ОСОБА_9, яка ізолювала її від оточуючих, та відмовляється приймати допомогу від ОСОБА_7, чим перешкоджає останній виконувати зобов’язання за договором, тобто в односторонньому порядку відмовилася від договору довічного утримання.

Оскільки одностороння відмова відчужувача від договору довічного утримання в силу положень ст. 755 ЦК України не є підставою для його розірвання, висновок суду апеляційної інстанції про задоволення позову є помилковим.

Таким чином, установивши дійсні обставини справи, суд першої інстанції дав належну оцінку зібраним доказам, правильно застосував норми матеріального права, не допустив порушень норм процесуального права, які призвели б до неправильного вирішення спору, та дійшов обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_7 добросовісно виконувала умови договору, а тому відсутні підстави для задоволення позову про розірвання договору довічного утримання.

Апеляційний суд помилково скасував рішення суду першої інстанції, у порушення вимог ст. ст. 303, 316 ЦПК України не навів достатніх мотивів, за якими він вважає неправильними висновки місцевого суду; не встановив та не зазначив у рішенні, у чому полягає порушення судом першої інстанції встановленого порядку дослідження доказів або в дослідженні яких доказів судом було неправомірно відмовлено.

Ураховуючи викладене, рішення апеляційного суду відповідно до положень ст. 339 ЦПК України підлягає скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 339 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_7 задовольнити.

Рішення апеляційного суду Чернівецької області від 23 вересня 2009 року скасувати, залишити в силі рішення Першотравневого районного суду м. Чернівців від 25 червня 2009 року.

Ухвала оскарженню не підлягає.