Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11 про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом виселення та за позовом ОСОБА_7 до відкритого акціонерного товариства "Рівненський завод будівельних матеріалів", ОСОБА_6 про визнання недійсним свідоцтва про право власності, визнання недійсним договору купівлі-продажу та визнання права на частку в спільній частковій власності на квартиру за касаційними скаргами ОСОБА_6 та відкритого акціонерного товариства "Рівненський завод будівельних матеріалів" на рішення апеляційного суду Рівненської області від 10 березня 2009 року,

У липні 1999 року відкрите акціонерне товариство "Рівненський завод будівельних матеріалів" (далі – ВАТ "Рівненський завод будівельних матеріалів") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_10, ОСОБА_12, ОСОБА_13 про виселення, посилаючись на те, що ОСОБА_7 разом із членами сім’ї самовільно зайняла квартиру АДРЕСА_1. Оскільки відповідачі відмовляються звільнити зайняте ними приміщення, будинок належить на праві колективної власності ВАТ "Рівненський завод будівельних матеріалів", позивач просив виселити відповідачів з спірної квартири.

Справу було розглянуто та за результатом розгляду в касаційному порядку передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

У червні 2005 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_10, ОСОБА_9 про усунення перешкод у користуванні квартирою та виселення, посилаючись на те, що 25 травня 2005 року він придбав у ВАТ "Рівненський завод будівельних матеріалів" квартиру № 1, яка знаходиться в АДРЕСА_1, що підтверджується договором купівлі-продажу укладеним 25 травня 2005 року між ОСОБА_6 та ВАТ "Рівненський завод будівельних матеріалів". Квартиру продано на підставі рішення позачергових зборів акціонерів ВАТ "Рівненський завод будівельних матеріалів" від 27 березня 2004 року і передано йому згідно з актом приймання-передачі № 01/171 від 25 травня 2005 року. 31 травня 2005 року комунальне підприємство Рівненське міське бюро технічної інвентаризації зареєструвало право власності на вказану квартиру за ОСОБА_6 та видало йому витяг із державного реєстру про право власності на нерухоме майно за № 7384794 від 31 травня 2005 року. ОСОБА_6 виявив, що в придбаній ним квартирі проживає сім’я ОСОБА_9. Він звернувся до ВАТ "Рівненський завод будівельних матеріалів" з проханням надати йому документи, які підтверджують правомірність проживання сім’ї ОСОБА_9 у його квартирі. У червні 2005 року він отримав від ВАТ "Рівненський завод будівельних матеріалів" листа, в якому його повідомили про неправомірність проживання сім’ї ОСОБА_9 у зазначеній квартирі, оскільки ОСОБА_7 зареєстрована в м. Рівному за іншою адресою: АДРЕСА_2, а ОСОБА_8, ОСОБА_10, ОСОБА_9 у квартирі позивача не зареєстровані, договори найму із зазначеними особами не укладались. Проживаючи у квартирі позивача, відповідачі порушують його право на користування квартирою, тому просить виселити відповідачів із квартири без надання іншого житлового приміщення.

Протокольною ухвалою від 10 червня 2005 року позов ВАТ "Рівненський завод будівельних матеріалів" і позов ОСОБА_6 об’єднано в одне провадження.

У вересні 2005 року ОСОБА_7 звернулася до суду з позовом до Рівненського міського голови, ВАТ "Рівненський завод будівельних матеріалів", ОСОБА_6 про визнання незаконним розпорядження Рівненського міського голови, визнання недійсним свідоцтва про право власності, визнання недійсним договору купівлі-продажу та визнання права на частку в спільній частковій власності на квартиру, посилаючись на те, що в 1994 році рішенням адміністрації ВАТ "Рівненський завод будівельних матеріалів" чотирьом особам, що мали право на першочергове отримання житла, у тому числі їй, було запропоновано власними силами та за рахунок власних коштів завершити будівництво житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1. У 1998 році будівництво будинку було завершене й усі чотири сім’ї, що брали участь у будівництві будинку, за домовленістю з адміністрацією ВАТ "Рівненський завод будівельних матеріалів" вселилися до нього. Усі вони продовжували перебувати на квартирному обліку у ВАТ "Рівненський завод будівельних матеріалів", оскільки ордери на вселення вони могли отримати лише після введення будинку в експлуатацію. У 2000 році АДРЕСА_1 був введений в експлуатацію, але ордер на вселення вона не отримала. Вважає, що брала дольову участь у будівництві будинку разом із ВАТ "Рівненський завод будівельних матеріалів" і, хоча письмового договору про дольову участь у будівництві не укладала, має право на ? частину спірної квартири згідно зі ст. ст. 430, 432 ЦК УРСР. Оскільки голова правління ВАТ "Рівненський завод будівельних матеріалів", подаючи документи для оформлення права власності, надав неправдиву інформацію про наявність лише єдиного учасника будівництва житлового будинку, то рішення Рівненського міського голови від 13 жовтня 2000 року № 2276-р повинно бути визнане незаконним, а отримане на підставі нього свідоцтво про право власності № 002067 серії ВАК, видане Рівненським міським бюро технічної інвентаризації ВАТ "Рівненський завод будівельних матеріалів" на АДРЕСА_1 – визнане недійсним. Також вважає повинен бути визнаний недійсним договір купівлі-продажу квартири, укладений 25 травня 2005 року між ОСОБА_6 та ВАТ "Рівненський завод будівельних матеріалів", тому що на час укладення договору вона разом із членами сім’ї проживала в зазначеній квартирі, про що знав продавець і не попередив покупця про можливі права третіх осіб на квартиру; крім того, акт приймання-передачі складений у той час, коли у квартирі мешкала її сім’я, тому вважає його формальним, а договір не спрямованим на реальне настання правових наслідків, про що свідчить також те, що спочатку ОСОБА_6 підписав акт-приймання передачі, а потім звернувся з листом до товариства для з’ясування, ким і на яких підставах зайнята його квартира. ОСОБА_7 просила визнати незаконним розпорядження Рівненського міського голови від 13 жовтня 2000 року, визнати недійсним свідоцтво про право власності від 19 жовтня 2000 року на житловий АДРЕСА_1 видане ВАТ "Рівненський завод будівельних матеріалів"; визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири від 25 травня 2005 року, укладений між ВАТ "Рівненський завод будівельних матеріалів" та ОСОБА_6; визнати за нею право на ? частку в спільній власності на спірну квартиру.

Постановою Рівненського міського суду Рівненської області від 3 лютого 2006 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 18 квітня 2006 року, у задоволенні позову про визнання незаконним розпорядження Рівненського міського голови відмовлено.

Ухвалою Рівненського міського суду Рівненської області від 9 лютого 2006 року позовну заяву ВАТ "Рівненський завод будівельних матеріалів" залишено без розгляду.

Ухвалою Рівненського міського суду Рівненської області від 31 січня 2008 року позовні вимоги ОСОБА_7 та ОСОБА_6В об’єднано в одне провадження.

Справа судами розглядалась неодноразово.

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 11 листопада 2008 року позов ОСОБА_6 задоволено. Виселено ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_10, ОСОБА_9, ОСОБА_11 з АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення. У задоволенні позову ОСОБА_7 відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Рівненської області від 10 березня 2009 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_6 відмовлено. Позов ОСОБА_7 задоволено. Визнано за ОСОБА_7 право власності на ? частину АДРЕСА_1. Договір купівлі-продажу АДРЕСА_1 з розстроченням платежу, укладений 25 травня 2005 року між ВАТ "Рівненський завод будівельних матеріалів" та ОСОБА_6, визнано недійсним.

У касаційних скаргах ОСОБА_6 і ВАТ "Рівненський завод будівельних матеріалів" просять скасувати рішення апеляційного суду й залишити в силі рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 11 листопада 2008 року, посилаючись на невідповідність висновків апеляційного суду обставинам справи, неправильне застосування судом норм матеріального права, порушення норм процесуального права.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені в скарзі доводи, колегія суддів вважає, що скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_6 і відмовляючи в позові ОСОБА_7, суд першої інстанції виходив із того, що відсутні правові підстави для визнання недійсними свідоцтва про право власності від 19 жовтня 2000 року на житловий АДРЕСА_1 виданого ВАТ "Рівненський завод будівельних матеріалів", та договору купівлі-продажу квартири від 25 травня 2005 року, укладеного між ВАТ "Рівненський завод будівельних матеріалів" і ОСОБА_6, та що ОСОБА_7 не довела своє право на ? частку в спільній власності на спірну квартиру. Сім’я ОСОБА_7 вселилася до спірної квартири без відповідних дозволів і документів. ОСОБА_6 є власником спірної квартири, йому чиняться перешкоди сім’єю ОСОБА_7 у користуванні квартирою, а тому вони підлягають виселенню без надання іншого житлового приміщення.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_6 і задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_7, апеляційний суд посилався на те, що до АДРЕСА_1 сім’я ОСОБА_7 вселилася в 1998 році на підставі рішення адміністрації та профспілкового комітету ВАТ "Рівненський завод будівельних матеріалів" від 21 вересня 1994 року про попередній розподіл квартир за умови проведення за власний рахунок будівельних і ремонтних робіт у виділеній у порядку черговості квартирі. Ця умова ОСОБА_7 була дотримана, а тому вона набула право власності на ? частину квартири. Договір купівлі-продажу спірної квартири, укладений 25 травня 2005 року між ВАТ "Рівненський завод будівельних матеріалів" і ОСОБА_6 порушує публічний порядок вчинення правочинів, оскільки продаж житла особі, яка перебувала на обліку для отримання житла на цьому підприємстві, є фактичною формою забезпечення цієї особи житлом, проте квартира не була вільною, щодо неї існував судовий спір.

З такими висновками апеляційного суду погодитися не можна.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 44 ЦК УРСР, який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, повинні укладатись у письмовій формі угоди державних, кооперативних та інших громадських організацій між собою і з громадянами, за винятком угод, зазначених у ст. 43 цього Кодексу, та окремих видів угод, для яких інше передбачено законодавством Союзу РСР і Української РСР.

У матеріалах справи відсутні докази того, що між ОСОБА_7 та ВАТ "Рівненський завод будівельних матеріалів" було укладено письмову угоду про сумісну діяльність.

Посилання апеляційного суду на те, що в силу домовленості про спільне будівництво в ОСОБА_7 та ВАТ "Рівненський завод будівельних матеріалів" виникло право спільної часткової власності на спірну квартиру, є помилковим і суперечить положенням ст. ст. 12, 17 Закону України "Про власність", який був чинним на час виникнення спірних правовідносин.

Визнаючи договір купівлі-продажу квартири від 25 травня 2005 року недійсним, апеляційний суд не врахував положень ст. ст. 215, 216 ЦК України щодо кола осіб, які можуть звернутися з такими позовними вимогами.

Вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Установлено, що ОСОБА_7 ордер на вселення до спірної квартири не отримувала, договору найму не укладала, мешкає в спірній квартирі без правових підстав, а тому її права та законні інтереси вказаним договором купівлі-продажу не порушуються. Квартира була власністю ВАТ "Рівненський завод будівельних матеріалів", яке розпорядилося нею на свій розсуд.

За таких обставин в апеляційного суду не було правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_7 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири.

Згідно зі ст. 339 ЦПК України, установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, ухвалене згідно із законом, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 339 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_6 та відкритого акціонерного товариства "Рівненський завод будівельних матеріалів" задовольнити.

Рішення апеляційного суду Рівненської області від 10 березня 2009 року скасувати, залишити в силі рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 11 листопада 2008 року.

Ухвала оскарженню не підлягає.