Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання недійсними договорів дарування за касаційними скаргами ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду Львівської області від 25 грудня 2008 року, ОСОБА_3 на рішення Яворівського районного суду Львівської області від 2 липня 2008 року та рішення апеляційного суду Львівської області від 25 грудня 2008 року,

У грудні 2004 року ОСОБА_1. звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2., ОСОБА_3., ОСОБА_4. про визнання недійсними договорів дарування.

Зазначала, що з 1961 року вона перебуває у шлюбі із ОСОБА_5. 16 травня 2003 року ОСОБА_5. подарував ОСОБА_2. та ОСОБА_3. незавершений будівництвом будинок АДРЕСА_1, а також земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства загальною площею 1, 6294 га та для будівництва й обслуговування жилого будинку та господарських споруд загальною площею 0, 250 га.

Посилаючись на те, що її чоловік, ОСОБА_5., без її згоди як дружини відчужив майно, нажите під час спільного подружнього життя, подарувавши його відповідачам, ОСОБА_1. просила позов задовольнити.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Останнім рішенням Яворівського районного суду Львівської області від 2 липня 2008 року позов задоволено: визнано недійсним договір дарування від 16 травня 2003 року, яким ОСОБА_5. подарував ОСОБА_2. 1/3 частку, а ОСОБА_3. 2/3 частки незавершеного будівництвом будинку АДРЕСА_1; визнано недійсними договори дарування земельних ділянок від 16 травня 2003 року, згідно з якими ОСОБА_5. подарував ОСОБА_2. 1/3 частку, а ОСОБА_3. 2/3 частки земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства загальною площею 1, 6294 га та для будівництва й обслуговування жилого будинку та господарських будівель загальною площею 0,2500 га, які розташовані на АДРЕСА_1

Рішенням апеляційного суду Львівської області від 25 грудня 2008 року зазначене рішення суду в частині визнання недійсним договору дарування ОСОБА_2. та ОСОБА_3. земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства загальною площею 1,6294 га скасовано й ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні цих позовних вимог. У решті – рішення суду залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_1. просить рішення апеляційного суду скасувати, посилаючись на порушення судом норм матеріального й процесуального права, і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

ОСОБА_3. у поданій касаційній скарзі просить скасувати ухвалені у справі судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.

Касаційні скарги ОСОБА_1. і ОСОБА_3. підлягають частковому задоволенню з таких підстав.

Ухвалюючи рішення та задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого частково погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що земельні ділянки виділялися під час шлюбу ОСОБА_1. та ОСОБА_4., будівництво жилого будинку здійснювалося ними спільно, а тому таке майно є спільною сумісною власністю подружжя й на його відчуження потрібна згода другого з подружжя.

Проте з такими висновками судів повністю погодитися не можна з наступних підстав.

Судом установлено, і це підтверджується матеріалами справи, що сторони перебувають у шлюбі з 1961 року, за час спільного життя здійснювали будівництво жилого будинку на виділеній для цієї мети земельній ділянці площею 0,25 га по АДРЕСА_1. Зазначена земельна ділянка, а також земельна ділянка для ведення особистого селянського господарства площею 1,6294 га у квітні 2003 року були приватизовані ОСОБА_5.; 10 квітня 2003 року на підставі відповідних рішень Бірківської сільської ради від 5 лютого 2003 року № 5 ОСОБА_5. видано державні акти на право приватної власності на землю № 001144. У травні цього ж року земельні ділянки та незавершений будівництвом будинок були ним подаровані відповідачам. Згоду на укладення договорів дарування ОСОБА_1. не надавала.

За змістом положень ст. ст. 81, 116 Земельного кодексу України (далі – ЗК України) та Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року № 15-92 "Про приватизацію земельних ділянок" (15-92) земельна ділянка, одержана громадянином у період шлюбу в приватну власність для будівництва та обслуговування житлового будинку й господарських будівель, ведення особистого підсобного господарства, садівництва, дачного і гаражного будівництва, є його власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином у власність у безоплатному порядку частку із земельного фонду.

Однак зазначені вимоги закону залишилися поза увагою суду першої інстанції, а тому суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про скасування рішення в частині визнання недійсним договору дарування земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства площею 1,6294 га, укладеного 16 травня 2003 року ОСОБА_5. із ОСОБА_2. та ОСОБА_3., та ухвалення в цій частині нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1. з урахуванням вищезазначених вимог закону.

Рішення апеляційного суду в цій частині є законним та обґрунтованим і підстав для його скасування не вбачається.

Проте, ухвалюючи рішення в частині визнання недійсними договорів дарування ОСОБА_5. земельної ділянки по АДРЕСА_1 розміром 0, 25 га для ведення будівництва і обслуговування житлового будинку та незавершеного будівництва житлового будинку, що розташований на ній, суд першої інстанції та апеляційний суд, залишаючи його без змін, не врахували вимог ст. 120 ЗК України та ст. 377 ЦК України, відповідно до яких, якщо на земельній ділянці, приватизованій одним із подружжя знаходиться будинок, будівля, споруда, що є спільною сумісною власністю подружжя, то у разі поділу будинку, будівлі, споруди до особи, яка не мала права власності чи користування земельною ділянкою, переходить це право в розмірі частки права власності у спільному майні будівлі, споруди. Пленум Верховного Суду України в п. 9 постанови № 7 від 4 жовтня 1991 року "Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок" (v0007700-91) роз’яснив, що суди мають враховувати, що право власності на жилий будинок, збудований громадянином на відведеній йому в установленому порядку земельній ділянці і прийнятий в експлуатацію, виникає з часу його реєстрації у виконкомі місцевої Ради.

За позовом дружини, членів сім'ї забудовника, які спільно будували будинок, а також спадкоємців суд вправі провести поділ незакінченого будівництвом будинку, якщо, враховуючи ступінь його готовності, можна визначити окремі частини, що підлягають виділу, і технічно можливо довести до кінця будівництво зазначеними особами.

При неможливості поділу незакінченого будівництвом будинку суд може визнати право за цими особами на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з врахуванням конкретних обставин залишити його одній із сторін, а іншій присудити грошову компенсацію.

Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_1., звертаючись до суду з вищезазначеним позовом, просила визнати недійсними договори дарування земельних ділянок та незавершеного будівництвом будинку, в обґрунтування позовних вимог зазначала, що ОСОБА_5. фактично розпорядився спільним майном подружжя без її згоди, позбавивши її права на частину такого майна, вимоги про поділ майна подружжя позивачка не заявляла.

Відповідно до вимог ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд сприяє всебічному і повному з’ясуванню обставин справи: роз’яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов’язки; попереджає про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

З урахуванням викладеного суд першої інстанції дійшов передчасного висновку про невідповідність договорів дарування в зазначеній частині вимогам закону з підстав відсутності згоди позивачки на відчуження майна ОСОБА_5., не врахувавши при цьому, що земельна ділянка розміром 0,25 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, набута у власність в порядку безоплатної передачі, а вимог про поділ незавершеного будівництвом будинку позивачка не заявляла.

Зазначені порушення вимог закону залишилися поза увагою апеляційного суду, який у порушення вимог ст. ст. 303, 316 ЦПК України в достатній мірі не перевірив доводів апеляційної скарги, у рішенні не зазначив конкретних обставин і фактів, що спростовують такі доводи, і залишив в цій частині рішення суду без змін.

За таких обставин ухвалені у справі судові рішення в частині задоволення позовних вимог про визнання недійсними договорів дарування незавершеного будівництва та земельної ділянки для ведення будівництва й обслуговування жилого будинку та господарських споруд підлягають скасуванню як такі, що постановлені з порушенням норм матеріального та процесуального права, з передачею справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Яворівського районного суду Львівської області від 2 липня 2008 року та рішення апеляційного суду Львівської області від 25 грудня 2008 року в частині задоволення позовних вимог про визнання недійсними договорів дарування незавершеного будівництва й земельної ділянки для ведення будівництва й обслуговування жилого будинку та господарських споруд по АДРЕСА_1 розміром 0, 25 га скасувати.

Справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

У решті - рішення апеляційного суду залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.