Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 до Одеської міської ради, виконавчого комітету Одеської міської ради, третя особа – представництво по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради, про визнання недійсним свідоцтва про право власності, визнання частково недійсним рішення виконавчого комітету Одеської міської ради та усунення перешкод у користуванні власністю, за касаційною скаргою представництва по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 6 грудня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 7 травня 2008 року,

У жовтні 2007 року ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 звернулися до суду з позовом до Одеської міської ради, виконавчого комітету Одеської міської ради про визнання недійсним свідоцтва про право власності, визнання частково недійсним рішення виконавчого комітету Одеської міської ради та усунення перешкод у користуванні власністю і просили скасувати рішення виконавчого комітету Одеської міської ради № 465 від 11 серпня 2004 року в частині реєстрації та видачі свідоцтва про право власності на нежилі підвальні приміщення на ім’я територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради у будинку НОМЕР_1 по вулиці Новосельського в місті Одесі; визнати недійсним свідоцтво про право власності від 5 жовтня 2005 року на ім’я територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради на нежилі підвальні приміщення загальною площею 211, 3 кв. м, що знаходяться у будинку НОМЕР_1 по вулиці Новосельського в місті Одесі та зобов’язати відповідачів усунути перешкоди у користуванні нежилими підвальними приміщеннями у зазначеному будинку.

Зазначали, що ОСОБА_6 є власником квартири АДРЕСА_1, за ним рішеннями Приморського районного суду м. Одеси від 13 липня 2007 року було визнано право власності на спірні приміщення, так як співвласники будинку НОМЕР_1 поступилися своїми правами сумісної власності на нежилі допоміжні приміщення підвалу будинку на його користь. Їм це право належало на підставі ст. 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" (далі - Закон).

ОСОБА_6 за договором купівлі-продажу від 16 серпня 2007 року продав ОСОБА_9 нежилі приміщення підвалу площею 101 кв.м та 92,8 кв. м, який за договорами купівлі-продажу від 28 серпня 2007 року продав нежиле приміщення площею 98,2 кв.м ОСОБА_10, а нежиле приміщення площею 101 кв.м – ОСОБА_8

14 вересня 2007 року представниками представництва по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради були зламані двері до загального входу спірних приміщень, й по теперішній час усі приміщення зайняті охороною Одеської міської ради, яка чинить позивачам перешкоди у користуванні власністю.

Посилаючись на те, що дії відповідачів незаконні, оскільки нежилі приміщення будинку НОМЕР_1 по вулиці Новосельського в місті Одесі були власністю співвласників зазначеного будинку, які розпорядилися нею на свій розсуд, їхнє право на ці приміщення незаперечне, позивачі просили позов задовольнити у повному обсязі.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 6 грудня 2007 року, залишеним без зміни ухвалою апеляційного суду Одеської області від 7 травня 2008 року, позов задоволено: скасовано рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 11 серпня 2004 року за № 465 в частині реєстрації та видачі свідоцтва про право власності на підвальні нежилі приміщення на ім’я територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради в будинку НОМЕР_1 по вулиці Новосельського в місті Одесі; визнано недійсним свідоцтво про право власності на нежилі підвальні приміщення будинку загальною площею 211, 3 кв. м, що знаходяться у будинку НОМЕР_1 по вулиці Новосельського в місті Одесі серії САА № 428014 від 5 жовтня 2005 року на ім’я територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради; зобов’язано відповідачів усунути перешкоди у користуванні власністю – нежилими підвальними приміщеннями будинку НОМЕР_1 по вулиці Новосельського в місті Одесі.

У касаційній скарзі представництво по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради просить скасувати ухвалені у справі судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, і ухвалити по справі нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Ухвалюючи рішення й задовольняючі позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що відповідно до ст. 10 Закону співвласниками спірних підвальних нежилих приміщень є власники квартир багатоквартирного будинку 110 по вул. Новосельського в м. Одесі, оскільки допоміжні приміщення передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир, тому свідоцтво про право власності на ці приміщення видане Одеській міській раді є незаконним як і рішення виконавчого комітету Одеської міської ради на підставі якого воно видане та зареєстроване.

Проте з такими висновками суду повністю погодитися не можна, оскільки суд дійшов їх без повного і всебічного з’ясування дійсних обставин справи, прав та обов’язків сторін в даних правовідносинах належної правової оцінки зібраних у справі доказів.

Судом установлено, що спірні приміщення знаходяться у будинку НОМЕР_1 по вулиці Новосельського в місті Одесі.

Відповідно до вимог ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

При ухваленні рішення суд зобов’язаний прийняти рішення, зокрема, щодо: наявності обставин (фактів), якими обґрунтовувались як вимоги, так і заперечення; наявності інших фактичних даних, які мають значення для вирішення справи; правовідносин, зумовлених встановленими фактами. У рішенні суду обов’язково повинно бути зазначено встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини.

Проте на порушення вищезазначених вимог закону рішення суду взагалі не містить доводів щодо набуття позивачами права власності на спірні нежилі приміщення та доказів на підтвердження їх доводів, якими обґрунтовувалися позовні вимоги.

Суд належним чином не з’ясував коли і в який спосіб позивачі набули, якщо набули, право власності на квартири в будинку де знаходяться спірні нежилі приміщення, чи перебували ці приміщення в користуванні квартиронаймачів будинку, в якому вони розташовані, зокрема в користуванні позивачів, чи є вони допоміжними та чи виникло у зв’язку з цим у позивачів право на позов з підстав ст. 10 Закону.

Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 10 Закону якою керувався суд, власники квартир багатоквартирних будинків є співвласниками допоміжних приміщень будинку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов'язані брати участь у загальних витратах, пов'язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку. Допоміжні приміщення (кладовки, сараї і т. ін.) передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації не підлягають.

Цим положенням Закону дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 2 березня 2004 року (v004p710-04) №-4-рп/2004.

Проте законодавець розділяє поняття допоміжного приміщення та нежилого.

Зокрема в ст. 1 Закону України "Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку" зазначено, що допоміжні приміщення багатоквартирного будинку – приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування мешканців будинку (сходові клітини, вестибюлі, перехідні шлюзи, позаквартирні коридори, колясочні, кладові, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші технічні приміщення). Нежиле приміщення – це приміщення, яке належить до житлового комплексу, але не відноситься до житлового фонду і є самостійним об’єктом цивільно-правових відносин.

Суд взагалі не з’ясував чи є спірні приміщення допоміжними, не навів будь-яких доказів на підтвердження таких висновків.

Заперечуючи проти позову відповідачі посилалися на те, що спірні приміщення не є допоміжними, вони перебували у комунальній власності міста згідно рішення виконавчого комітету Одеської міської ради, а відповідно до свідоцтва про право власності від 5 жовтня 2005 року є власністю територіальної громади.

Проте належним чином ці доводи перевірені не були, хоча вони мають суттєве значення для правильного вирішення спору.

У порушення вищезазначених вимог цивільного процесуального законодавства, суд заперечень відповідачів належним чином не перевірив; не встановив і не зазначив у рішенні характеристику спірних приміщень, чи є вони допоміжними приміщеннями у яких розташоване технічне оснащення будинку (інженерні комунікації і технічні пристрої, що необхідні для забезпечення санітарно-гігієнічних умов і безпечної експлуатації квартир) без доступу до яких експлуатація жилого будинку неможлива, чи використовувалися ці приміщення раніше для технічного обслуговування будинку; взагалі не вмотивував та не обґрунтував свого висновку щодо наявності підстав для задоволення позову.

Всупереч вимогам закону висновки суду ґрунтуються на припущеннях.

На порушення вимог ст. ст. 213, 214 ЦПК України суд взагалі не визначився з характером спірних правовідносин та нормами права які підлягають застосуванню.

Апеляційний суд у порушення вимог ст. ст. 303, 315 ЦПК України належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги, в ухвалі не зазначив конкретні обставини і факти, що спростовують такі доводи, і залишив рішення суду першої інстанції без змін.

За таких обставин ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню, як такі, що постановленні з порушенням норм матеріального та процесуального права, з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу представництва по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради задовольнити частково.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 6 грудня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 7 травня 2008 року скасувати.

Справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.