Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Яреми А.Г.,

суддів: Левченка Є.Ф., Лихути Л.М.,

Охрімчук Л.І., Ю.Л. Сенін,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання договору дарування частково недійсним і визнання права власності на ? частину квартири,

У березні 2008 року ОСОБА_3 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що з 28 жовтня 1966 року до 14 листопада 2002 року вона перебувала в шлюбі з ОСОБА_5, в період шлюбу за спільні кошти вони придбали квартиру АДРЕСА_1, але після розірвання шлюбу не проводили поділ спільного майна, в ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_5 помер, а в грудні 2007 року їй стало відомо, що 22 лютого 2006 року він без її на те згоди подарував зазначену квартиру відповідачці.

Позивачка просила визнати частково недійсним договір дарування квартири, укладений 22 лютого 2006 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_4, і визнати за нею право власності на ? частину квартири АДРЕСА_1.

Рішенням Іллічівського районного суду м. Маріуполя від 10 вересня 2008 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 25 серпня 2009 року, позов задоволено.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати ухвалені в справі судові рішення та ухвалити нове рішення, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Судом установлено, що до 14 листопада 2002 року ОСОБА_3 перебувала в шлюбі з ОСОБА_5, 18 жовтня 2002 року вони продали чотирикімнатну квартиру АДРЕСА_2, що належала їм на праві власності, та 18 жовтня 2002 року ОСОБА_5 була куплена однокімнатна квартира АДРЕСА_1, 22 лютого 2006 року він. подарував спірну квартиру відповідачці.

Також установлено, що в 2002 році позивачка виїхала на постійне місце проживання до Російської Федерації,

Задовольняючи позов, суд виходив із того, що квартира АДРЕСА_1 придбана під час перебування ОСОБА_3 та ОСОБА_5 у шлюбі, тому є спільною сумісною власністю подружжя, й ОСОБА_5 не мав права без згоди позивачки розпоряджатися квартирою.

Також суд зазначив про те, що ОСОБА_3 не пропустила строку на звернення до суду з позовом, оскільки про наявність договору дарування квартири й порушення своїх прав дізналася в грудні 2007 року.

Проте з такими висновками суду погодитися не можна.

Згідно з частиною першою статті 22 КпШС України, чинного на час придбання спірної квартири, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю.

Відповідно до частини другої статті 28 КпШС України суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них.

Таким чином при вирішенні питання про те, чи є відповідне майно спільним майном подружжя, з’ясуванню підлягають час та джерела його придбання.

Статтею 29 КпШС України передбачено, що поділ спільного майна подружжя в судовому порядку проводиться якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб його поділу.

Заперечуючи проти позову, відповідачка посилалася на те, що квартира АДРЕСА_1 не належала до складу спільного сумісного майна ОСОБА_3 та ОСОБА_5, оскільки вони не підтримували шлюбних відносин з 1988 року, рішенням суду від 11 жовтня 2002 року їх шлюб було розірвано й вони добровільно вирішили питання поділу спільного майна – 18 жовтня 2002 року ОСОБА_3 за згодою ОСОБА_5 продала чотирикімнатну квартиру АДРЕСА_2, що була придбана під час їх шлюбу, того ж дня – 18 жовтня 2002 року ОСОБА_5 за свою частку одержаних від продажу квартири грошових коштів придбав спірну однокімнатну квартиру, а решту коштів одержала позивачка й виїхала на постійне місце проживання до Російської Федерації.

На підтвердження таких доводів відповідачка надала відповідні докази.

Суд у порушення вимог статей 214, 215 ЦПК України на зазначене уваги не звернув, пояснень відповідачки належним чином не перевірив, у достатньому обсязі не визначився із характером спірних правовідносин, фактично не встановив джерел придбання спірної квартири з огляду на встановлені факти та докази, визнав цю квартиру такою, що належала до спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_5 лише з тих підстав, що вона придбана до реєстрації розірвання їх шлюбу.

Також частиною третьою статті 29 КпШС України для вимоги про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю розведеного подружжя, встановлювався трирічний строк позовної давності. Такий же строк для цих вимог визначено й статтею 72 СК України.

При цьому позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

Під час розгляду справи ОСОБА_4 заявила про застосування позовної давності до вимог ОСОБА_3, зазначаючи про те, що позивачка була обізнана про купівлю ОСОБА_5 квартири, відразу після розірвання шлюбу виїхала на постійне місце проживання до іншої країни, але іноді поверталася до м. Маріуполя й наміру ділити квартиру не мала.

Суд не визначився з часом початку перебігу позовної давності для вимог ОСОБА_6 та не перевірив коли вона могла дізнатися про порушення її права, за захистом якого звернулася в суд.

Апеляційний суд на зазначене уваги не звернув, у порушення вимог статей 303, 315 ЦПК України у достатній мірі не перевірив доводів апеляційної скарги, в ухвалі не зазначив конкретні обставини й факти, що спростовують такі доводи, і залишив рішення суду першої інстанції без змін.

За таких обставин ухвалені в справі судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених частиною другою статті 338 ЦПК України.

Керуючись статтею 336 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення Іллічівського районного суду м. Маріуполя від 10 вересня 2008 року та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 25 серпня 2009 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.