Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, ОСОБА_8, третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу, про визнання права власності на ? частину квартири та визнання недійсним договору дарування, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 17 квітня 2009 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 2 липня 2009 року,

У січні 2009 року ОСОБА_6 звернулася до суду із зазначеним позовом, який у процесі розгляду справи уточнила, посилаючись на те, що з березня 1999 року до січня 2009 року проживала з відповідачем однією сім`єю. За спільні гроші кошти шляхом інвестування коштів у житлове будівництво збудували разом квартиру АДРЕСА_1. Повне погашення кредиту було здійснене 14 жовтня 2006 року за спільні кошти, однак свідоцтво про право власності на квартиру від 22 січня 2002 року було отримано на ім`я ОСОБА_7, так як інвестиційний контракт був оформлений на нього. Відповідач постійно запевняв її, що вони одна сім`я і квартира спільна. Після ремонту і облаштування квартири з грудня 2001 році разом у ній проживали, придбавши все необхідне, спільно сплачували комунальні й інші платежі. Отримувала кореспонденцію за даною адресою, користувалася поліклінікою, брала необхідні кредити. Відповідач відразу зареєструвався у квартирі, а її під різними приводами зволікав це зробити і тільки 10 липня 2008 року вона була зареєстрована за цією адресою за заявою відповідача, в якій він просив зареєструвати її як цивільну дружину, про що зазначено і в довідці Ф-3. У кінці 2008 року стосунки між сторонами погіршилися і сімейні відносини фактично припинилися. Вважає, що спірна квартира належить на праві власності їй та ОСОБА_7 у рівних частках. Запропонувала відповідачу добровільно поділити квартиру, але він відмовився. Оскільки ОСОБА_7 вже розпорядився цією квартирою, подарувавши її 23 січня 2009 року своїй доньці, вважала, що договір дарування є недійсним та просила визнати за нею право власності на ? частину квартири.

Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 17 квітня 2009 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 2 липня 2009 року, у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_6 просить скасувати зазначені судові рішення й передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на невідповідність висновків судів обставинам справи, неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені в скарзі доводи, колегія суддів вважає, що скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції з висновками якого погодився апеляційний суд, посилався на те, що власником спірної квартири був ОСОБА_7, квартира придбана ним за власні кошти. ОСОБА_6 не надала належних і допустимих доказів, які б свідчили про наявність у неї права на спірну квартиру, як на майно набуте спільною працею членів сім’ї або майно придбане внаслідок спільної праці громадян, які об’єдналися для спільної діяльності, що вона внесла хоча б якісь кошти на придбання спірної квартири.

Зазначені висновки судів відповідають обставинам справи, узгоджуються з нормами матеріального та процесуального права, які судом застосовані правильно .

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України суд касаційної інстанції в межах касаційної скарги перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Оскільки з матеріалів справи та змісту касаційної скарги не вбачається неправильне застосування судами норм матеріального чи порушення норм процесуального права, колегія суддів вважає за необхідне відхилити касаційну скаргу.

Керуючись ст. ст. 336, 337 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_6 відхилити.

Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 17 квітня 2009 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 2 липня 2009 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.