Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до відкритого акціонерного товариства "Павлоградвугілля" про відшкодування моральної шкоди за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 26 травня 2008 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 серпня 2008 року,

У квітні 2008 року ОСОБА_1. звернувся до суду з указаним позовом, зазначаючи, що з 1980 року до 2007 року він працював на шахті "Благодатна" відкритого акціонерного товариства "Павлоградвугілля" (далі – ВАТ "Павлоградвугілля"). У зв’язку з тривалою роботою в особливо шкідливих і тяжких умовах він отримав професійне захворювання. Згідно з висновком МСЕК від 20 серпня 2007 року його визнано інвалідом 3 групи з втратою 65% професійної працездатності. Унаслідок ушкодження здоров’я йому завдано моральної шкоди у вигляді фізичних і душевних страждань.

Посилаючись на викладене, позивач просив стягнути з відповідача 50 тис. грн. на відшкодування моральної шкоди.

Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 26 травня 2008 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 серпня 2008 року, у задоволенні позову відмовлено.

В обґрунтування касаційної скарги ОСОБА_1. посилається на невідповідність висновків судів обставинам справи, неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права й ставить питання про скасування судових рішень і ухвалення нового рішення.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1., суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що згідно із Законом України "Про охорону праці" (2694-12) відшкодування моральної шкоди здійснюється Фондом соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України (далі – Фонд) відповідно до Закону України "Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" (1105-14) , дія якого в частині відшкодування моральної шкоди на час виникнення спірних правовідносин була зупинена, а в подальшому норма цього Закону про відшкодування моральної шкоди виключена.

Проте з такими висновками судів погодитись не можна.

Судом установлено, що ОСОБА_1. з 1980 року до 2007 року працював на шахті "Благодатна" ВАТ "Павлоградвугілля". У зв’язку з тривалою роботою в особливо шкідливих і тяжких умовах він отримав професійне захворювання. Згідно з висновком МСЕК від 20 серпня 2007 року його визнано інвалідом 3 групи з втратою 65% професійної працездатності.

Згідно із ч. 2 ст. 153 КЗпП України забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці покладається на власника або уповноважений ним орган.

Статтею 237-1 КЗпП України передбачається відшкодування власником або уповноваженим ним органом працівникові моральної шкоди. Відшкодування такої шкоди провадиться тоді, коли порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв’язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Моральна шкода відшкодовується працівникові безпосередньо роботодавцем за таких умов: наявності факту порушення роботодавцем законних прав працівника; у разі виникнення у працівника моральних страждань або втрати нормальних життєвих зв’язків, або виникнення необхідності для працівника додаткових зусиль для організації свого життя; за наявності причинного зв’язку між попередніми умовами.

Відповідно до роз’яснень, що містяться в п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" (v0004700-95) (зі змінами, внесеними постановою Пленуму Верховного Суду України від 25 травня 2001 року (v0005700-01) ), відповідно до ст. 237-1 КЗпП України за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин, зокрема виконання робіт у небезпечних для життя і здоров’я умовах, яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв’язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов’язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Згідно зі ст. 9 Закону України "Про охорону праці" відшкодування шкоди, заподіяної працівникові внаслідок ушкодження його здоров‘я, здійснюється Фондом соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України відповідно до Закону України "Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" (1105-14) .

Відповідно до Закону України від 23 лютого 2007 року №717-V "Про внесення змін до Закону України "Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" (717-16) втратили чинність положення ст. ст. 21, 28, 34 цього Закону України щодо обов’язку Фонду відшкодовувати моральну шкоду (ці зміни набрали чинності з 30 березня 2007 року).

Оскільки на час встановлення ОСОБА_1. втрати професійної працездатності Законом України "Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" (1105-14) уже не було передбачено обов’язку Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України відшкодовувати потерпілому моральну шкоду, то таку шкоду позивачу, законні права якого порушено, повинен відшкодовувати роботодавець згідно з правилами ст. 237-1 КЗпП України.

Ураховуючи викладене, висновок суду першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, про відмову в задоволенні позову є передчасним.

За таких обставин визнати ухвалені судові рішення законними та обґрунтованими не можна, тому вони підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верхового Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 26 травня 2008 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 серпня 2008 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.