Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Патрюка М.В.,

суддів: Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П.,

Костенка А.В., Пшонки М.П.,-

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання звільнення незаконним, зміну формулювання звільнення, внесення записів до трудової книжки, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та сплату страхових внесків за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Донецької області від 7 жовтня 2008 року,

У листопаді 2006 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулися до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що з 15 серпня 2004 року працювали у відповідача на посадах продавців у торговому павільйоні "Лаванда". Незважаючи на те, що ними були написані заяви про прийняття на роботу, надані відповідачу трудові книжки, паспорти та довідки про присвоєння ідентифікаційного коду, відповідно до трудового законодавства трудові відносини з ними оформлено не було. Зазначені обставини позивачами було з’ясовано 15 лютого 2005 року – після перевірки податковою інспекцією діяльності приватного підприємця ОСОБА_3

15 лютого 2005 року відповідач уклав зі ОСОБА_1 трудовий договір, зазначивши в трудовій книжці дату прийняття на роботу – 15 лютого 2005 року, а ОСОБА_2 запропонував продовжувати працювати без оформлення трудових відносин.

20 лютого 2005 року ОСОБА_3 надав їм вихідні дні, а через тиждень повідомив про те, що вони в нього вже не працюють. Від подальшого спілкування з ними відповідач відмовився, з наказом про звільнення з роботи їх не ознайомив та його копію не видав.

У березні 2005 року вони звернулися до прокурора із заявою про порушення їхніх трудових прав. Після отримання протесту прокурора відповідач звільнив ОСОБА_1 на підставі п. 4 ч.1 ст. 40 Кодексу Законів про працю України (далі – КЗпП України (322-08) ).

Позивачі просили суд визнати незаконним звільнення з роботи, поновити їх роботі, але оскільки підприємство, зі слів відповідача, ліквідовано, то визнати звільненими на підставі п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України та внести відповідний запис до трудових книжок; зобов’язати відповідача внести запис до трудових книжок про прийняття на роботу з дня фактичного допущення до роботи; зобов’язати ОСОБА_3 сплатити внески до Пенсійного фонду України за час вимушеного прогулу; стягнути з відповідача на їхню користь середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Рішенням Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 21 березня 2008 року позов ОСОБА_1, ОСОБА_2 задоволено частково: внесено до трудової книжки ОСОБА_1 запис про прийняття її на роботу продавцем до приватного підприємця ОСОБА_3 з 15 серпня 2004 року.

Рішенням апеляційного суду Донецької області від 7 жовтня 2008 року рішення районного суду скасовано й ухвалено нове рішення про задоволення позову. Визнано незаконним звільнення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 й поновлено їх на роботі в приватного підприємця ОСОБА_3 на посади продавців з 20 лютого 2005 року; зобов’язано приватного підприємця ОСОБА_3 внести записи до трудових книжок ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про прийняття на роботу продавцями з 15 серпня 2004 року; стягнуто з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 20 лютого 2005 року до дня ухвалення рішення на користь ОСОБА_1 14 022 грн. 03 коп. та на користь ОСОБА_2 14 022 грн. 03 коп. В іншій частині позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення, ухвалене судом апеляційної інстанції, і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення повинно бути законним і обґрунтованим та відповідати на питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Оскаржуване у справі судове рішення ухвалено з порушенням цих норм.

Відповідно до вимог чч. 1, 2 ст. 235 КЗпП України в разі звільнення без законної підстави працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нежчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення, апеляційний суд виходив із того, що в трудовому договорі № 259 від 15 лютого 2005 року запис про звільнення з роботи ОСОБА_1 з 16 березня 2005 року вчинено після її фактичного звільнення – 20 лютого 2005 року – з метою зняття трудового договору з реєстрації. Крім того, звільнення позивачів із роботи проведено без правових підстав, на звільнення їх з роботи з 20 лютого 2005 року вказують обставини справи, а в матеріалах справи відсутні докази, які б підтверджували факт і тривалість прогулу, а також додержання відповідачем положень ст. 149 КЗпП України.

За період з 20 лютого 2005 року до 7 жовтня 2008 року стягнуто на користь кожної з позивачів по 14 022 грн. 03 коп. заробітку за час вимушеного прогулу з посиланням на постанову Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 (100-95-п) .

Однак погодитися з таким висновком не можна.

Суд апеляційної інстанції не мотивував, чому він дійшов висновку про звільнення позивачів з 20 лютого 2005 року. Доводам відповідача й доказам на ці доводи суд оцінки не дав.

Пояснення ОСОБА_3 прокурору Приморського району м. Маріуполя від 13 червня 2005 року не містять указівку на розірвання трудового договору зі ОСОБА_1 саме з 20 лютого 2005 року (а.с. 141).

Не дає суд оцінки доказам того, що позивачка ОСОБА_1 21 березня 2005 року (а.с. 99) просила відповідача надати їй відпустку та чи можна вважати таку особу звільненою ще 20 лютого 2005 року без наявності письмових доказів і заперечення звільнення відповідачем.

Суд описав розмір законодавчо визначеного мінімального заробітку з січня 2005 року до грудня 2008 року, але розрахунку визначеного стягнення в 14 022 грн. 03 коп. не провів. Суд не вказав, яка мета викладу заробітку за період після визначеного дня звільнення – 20 лютого 2005 року, не визначив кількості днів вимушеного прогулу та середньоденного заробітку, який би помножувався на кількість днів такого прогулу.

Відповідно до ч. 2 ст. 235 КЗпП України середній заробіток за час вимушеного прогулу може бути стягнуто за час вимушеного прогулу, але не більше як один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, суд виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Суд наведену норму залишив поза увагою й не обґрунтував стягнення заробітку понад один рік, зокрема, не встановив, з яких причин, чиєї ініціативи чи супротиву справа розглядалася з листопада 2006 року до листопада 2008 року.

За змістом положень ч. 1 ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду у справах про звільнення – в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Згідно із п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" (v0009700-92) встановлені ст. ст. 228, 223 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов’язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк. Передбачений ст. 233 КЗпП України місячний строк поширюється на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору

Апеляційний суд не перевірив дотримання позивачами строку звернення до суду за вирішенням спору, незважаючи на те, що відповідач посилався на них у запереченнях на апеляційну скаргу.

З урахуванням викладеного ухвалене судом апеляційної інстанції рішення не можна визнати законним і обґрунтованим, тому воно як постановлене з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, відповідно до вимог ч. 2 ст. 338 ЦПК України підлягає скасуванню з передачею справи на новий апеляційний розгляд.

Керуючись ст. 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верхового Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Донецької області від 7 жовтня 2008 року скасувати, справу передати на новий апеляційний розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.