Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні майном, заборону вчиняти певні дії, стягнення матеріальної та моральної шкоди,

У серпні 2007 року ОСОБА_1. звернувся із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 27 грудня 2006 року між ним та управлінням комунальної власності Вознесенської міської ради укладено договір оренди майна, а саме нежитлового приміщення, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1. Рішенням виконкому Вознесенської міської ради № 89 від 25 травня 2007 року позивачу надано дозвіл на реконструкцію цього нежилого приміщення. Однак, ОСОБА_2. перешкоджає йому у проведенні реконструкції, оскільки вважає, що вона є власницею частини земельної ділянки, на якій проводиться будівництво. Ураховуючи викладене, ОСОБА_1. просив задовольнити його позовні вимоги та зобов’язати ОСОБА_2. усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою, заборонити їй вчиняти певні дії, а також стягнути з ОСОБА_2. на свою користь 9 259 грн. 37 коп. у рахунок відшкодування матеріальної шкоди та 32 482 грн. 55 коп. у рахунок відшкодування моральної шкоди.

Рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 27 вересня 2007 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 14 січня 2008 року, позовні вимоги ОСОБА_1. задоволено частково. Зобов’язано ОСОБА_2. не чинити перешкоди ОСОБА_1. у користуванні та реконструкції нежилого приміщення, розташованого за адресою: АДРЕСА_1. Заборонено ОСОБА_2. доступ на територію, на якій проводиться реконструкція нежилого приміщення, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Стягнуто з ОСОБА_2. на користь ОСОБА_1. 500 грн. у рахунок відшкодування моральної шкоди. У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_2. просить скасувати ухвалені рішення судів та ухвалити рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Відповідно до статті 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1., суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, виходив з того, що реконструйоване нежиле приміщення знаходиться на земельній ділянці, яка не належить ОСОБА_2. на праві власності, оскільки згідно державного акту на право приватної власності на землю від 26 жовтня 1993 року зазначена земельна ділянка належить ОСОБА_3., ОСОБА_4. та ОСОБА_5. При переході права власності на будинок, який знаходиться на спірній земельній ділянці, до нових власників, у тому числі і до відповідачки ОСОБА_2., правовстановлюючі документи на земельну ділянку переоформлені не були.

Проте з такими висновками суду погодитися не можна.

Частиною четвертою Прикінцевих та Перехідних положень Цивільного кодексу України (435-15) від 16 січня 2003 року передбачено, що положення цього Кодексу застосовуються до цивільних правовідносин, які виникли до набрання ним чинності та продовжують існувати після набрання ним чинності.

Оскільки ОСОБА_2. є власником 11/50 часток будинку АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 6 листопада 2001 року, за змістом якого ОСОБА_6. подарувала, а ОСОБА_2. прийняла у дар зазначену частину будинку, тобто правовідносини виникли до прийняття Цивільного кодексу України (435-15) від 16 січня 2003 року, а саме у 2001 році, то до спірних правовідносин необхідно застосовувати норми закону, який діяв на час виникнення правовідносин.

При переході права власності на будівлю і споруду, відповідно до статті 30 ЗК України (1990 року), разом з цими об’єктами переходить у розмірах, передбачених статтею 67 цього Кодексу, і право власності або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення і, якщо інше не передбачено у договорі відчуження – будівлі та споруди.

Статтею 42 ЗК України (1990 року) передбачено право громадян, яким жилий будинок, господарські будівлі та споруди і земельна ділянка належать на праві спільної сумісної власності, використовувати та розпоряджатися земельною ділянкою спільно. Використання, розпорядження земельною ділянкою, що належить громадянам на праві спільної часткової власності, визначаються співвласниками цих об’єктів і земельної ділянки пропорційно розміру часток у спільній власності на даний будинок, будівлю, споруду.

Отже, при відчуженні земельної ділянки, яка знаходиться у спільній сумісній власності без визначення часток, співвласник має право розпоряджатися земельною ділянкою у такій же частині в якій йому належить на праві власності будинок.

Установлено, що, ОСОБА_3., ОСОБА_4., ОСОБА_5. передано у приватну власність земельна ділянка площею 0, 1456 га для обслуговування житлового будинку та особистого підсобного господарства, що підтверджується державним актом на право приватної власності на землю від 26 жовтня 1993 року. На момент укладення договору відчуження частини будинку, ОСОБА_6. була власником 11/50 частин будинку АДРЕСА_1.

Отже, ОСОБА_6. мала законне право на відчуження 11/50 частин земельної ділянки, власником якої вона є на підставі державного акту на право приватної власності на землю від 26 жовтня 1993 року, а до ОСОБА_2. перейшло право приватної власності на земельну ділянку разом з правом приватної власності на частину будинку.

На зазначене судом не звернуто уваги.

Крім того, заперечуючи проти позову ОСОБА_2. посилалась на те, що реконструкція нежитлового приміщення, яку проводить ОСОБА_1., зачіпає земельну ділянку, власником якої вона є.

Судом детально не з’ясовано чи дійсно реконструкція нежитлового приміщення, зачіпає земельну ділянку ОСОБА_2.

Вияснення цих обставин має значення для правильного вирішення спору.

Апеляційний суд на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права уваги не звернув і помилково залишив рішення суду без змін.

Оскільки порушення норм матеріального та процесуального права призвело до неправильного вирішення справи, рішення суду першої інстанції та ухвала суду апеляційної інстанції підлягають скасуванню, а справа направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України,

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 27 вересня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 14 січня 2008 року скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для розгляду іншим суддею.

Ухвала оскарженню не підлягає.