Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про визнання будинку спільною сумісною власністю за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення апеляційного суду Київської області від 17 березня 2008 року,

У листопаді 2006 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_7 про визнання будинку об’єктом спільної сумісної власності.

Зазначав, що з 23 грудня 1978 року перебуває в зареєстрованому шлюбі з відповідачкою, однак фактично проживає з нею однією сім’єю з 1969 року. У 1975 році за спільні кошти придбали будинок АДРЕСА_1. Під час шлюбу спільними коштами й працею ними було побудовано новий будинок, право власності на який було зареєстроване за відповідачкою на підставі рішення Бородянської районної ради від 24 серпня 1987 року № 185. Оскільки відповідачка має намір розпорядитися будинком на власний розсуд, позивач просив задовольнити позов.

У подальшому доповнив свої вимоги – просив визнати за ним право власності на ? частину будинку та провести його поділ у натурі.

Рішенням Бородянського районного суду Київської області від 22 листопада 2007 року позов ОСОБА_6 задоволено частково: визнано будинок АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя. Проведено поділ зазначеного будинку та земельної ділянки між ОСОБА_6 і ОСОБА_7 на дві частини. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Київської області від 17 березня 2008 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_6 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_6 просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. ст. 213, 214, 316 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності – на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.

Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

При ухваленні рішення суд зобов’язаний прийняти рішення, зокрема, щодо: наявності обставин (фактів), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та навести докази на їх підтвердження; наявності інших фактичних даних, які мають значення для вирішення справи; правовідносин, зумовлених встановленими фактами. У рішенні суду обов’язково повинні бути зазначені встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини.

Проте зазначені вимоги закону залишилися поза увагою суду.

Суд узагалі належним чином не з’ясував характер та суть заявлених позивачем вимог, норми права, якими вони регулюються; не зазначив, чи мали місце обставини, якими позивач обґрунтовував свої вимоги; не дав належної правової оцінки зібраним у справі доказам.

Згідно зі ст. 119 ЦПК України підставами позову, які відповідно до ст. ст. 31, 215 цього Кодексу суд не може змінити без згоди позивача, є обставини, якими останній обґрунтовує свої вимоги, а не саме по собі посилання на певну норму закону. Тому в разі посилання позивача не на ту норму закону, суд уточнює підстави позову й застосовує норму закону, яка їм відповідає, незалежно від згоди на це позивача.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_6 обґрунтовував свої вимоги тим, що з 1969 року проживав із відповідачкою однією сім’єю, маючи намір створити спільну власність, вони за спільні кошти придбали будинок АДРЕСА_1. Під час шлюбу, спільними коштами й працею ними було побудовано новий будинок, право власності на який зареєстровано на відповідачку на підставі рішення Бородянської районної ради від 24 серпня 1987 року № 185.

Право власності на частину спірного будинку за позивачем визнавала й відповідачка.

Проте суд апеляційної інстанції не перевірив належним чином доводів сторін та не дав належної правової оцінки зібраним у справі доказам.

Висновок суду про відсутність між сторонами угоди про створення спільної власності не ґрунтується на матеріалах справи і вимогах закону.

Крім того, до членів сім’ї власника будинку, крім подружжя, дітей та батьків, законодавець також відніс й осіб, які постійно проживають разом з ним та ведуть спільне господарство (ст. ст. 64, 156 ЖК України).

Судом встановлено і це не заперечувалося сторонами, що з 1969 року вони постійно проживають однією сім’єю, а тому висновок апеляційного суду щодо відсутності у позивача підстав вимагати визнання права власності на будинок є помилковим.

Не можна залишити в силі й рішення суду першої інстанції, оскільки воно також не відповідає вищезазначеним вимогам закону щодо законності та обґрунтованості.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_6, суд першої інстанції керувався Сімейним кодексом України (2947-14) , не врахувавши, що положення зазначеного Кодексу застосовуються до тих прав і обов’язків, які виникли після набрання ним чинності. Оскільки правовідносини виникли до набрання ним чинності, то суд під час розгляду справи повинен керуватися положеннями Кодексу про шлюб та сім’ю України (2006-07) .

Вирішуючи питання поділу будинку та залишаючи при цьому ряд приміщень в спільному користуванні сторін, суд не врахував роз’яснень, що містяться у п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 року № 7 "Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок" (v0007700-91) , відповідно до яких при вирішенні справ про виділ в натурі часток жилого будинку, що є спільною частковою власністю, судам належить мати на увазі, що це можливо, якщо кожній із сторін може бути виділено відокремлену частину будинку з самостійним виходом (квартиру). Виділ також може мати місце при наявності технічної можливості переобладнати приміщення в ізольовані квартири.

Якщо виділ частки будинку в натурі неможливий, суд вправі за заявленим про це позовом встановити порядок користування відособленими приміщеннями (квартирами, кімнатами) такого будинку. У цьому разі окремі підсобні приміщення (кухня, коридор тощо) можуть бути залишені в загальному користуванні учасників спільної часткової власності. Порядок користування жилим будинком може бути встановлено також і між учасниками спільної сумісної власності.

З огляду на викладене постановлені судами рішення не можна визнати законними та обґрунтованими й вони підлягають скасуванню, а справа – направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.

Рішення Бородянського районного суду Київської області від 22 листопада 2007 року та рішення апеляційного суду Київської області від 17 березня 2008 року скасувати.

Справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.