6-8860св09 Про визнання квартири спільним сумісним майном подружжя та визнання права власності на квартиру - 20.01.2010 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа – Чернігівське регіональне управління Державної спеціалізованої фінансової установи "Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву", про визнання квартири спільним сумісним майном подружжя, визнання права власності на квартиру, поділ спільного майна подружжя, визначення порядку користування квартирою та виплату половини щоквартального платежу за кредит; за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя, виплату грошової компенсації за квартиру та визнання таким, що втратив право користування квартирою, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Менського районного суду Чернігівської області від 1 жовтня 2008 року та рішення апеляційного суду Чернігівської області від 28 січня 2009 року,

У червні 2008 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, в якому з урахуванням уточнених вимог посилався на те, що знаходився з ОСОБА_4 у зареєстрованому шлюбі з листопада 2003 року до березня 2008 року, від якого мають двох неповнолітніх дітей. За час шлюбу ними набуто рухоме й нерухоме майно, яке є спільним майном подружжя. 28 вересня 2006 року за рахунок кредиту в розмірі 102 308 грн., наданому Чернігівським регіональним управлінням ДСФУ "Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву" на підставі кредитної угоди, з відповідачкою придбана квартира АДРЕСА_1 та на неї оформлено право власності. Кредит під час шлюбу частково погашено. Оскільки ОСОБА_4 не визнає за ним права на квартиру, позивач просив визнати цю квартиру спільним майном подружжя, визнати за ним право власності на 1/2 частину квартири та визначити порядок користування квартирою, а також стягнути з нього на її користь половину сплачуваного нею щоквартального платежу за кредит у розмірі 403 грн. 85 коп.

Крім того, ОСОБА_3 просив поділити й інше набуте в шлюбі рухоме майно, виділивши йому майна на суму 5 тис. грн., і розподілити судові витрати.

Відповідачка ОСОБА_4 звернулась до суду із зустрічним позовом, в якому посилалась на те, що в спірній квартирі, яка придбана за кредитні кошти й право власності на яку оформлено на неї, проживають лише вона й двоє неповнолітніх дітей від шлюбу з ОСОБА_3 За час шлюбу було погашено кредит на суму 23 259 грн., з яких 7 тис. грн. вона позичила у своєї матері, а 3 833 грн. – під час роздільного проживання подружжя. Таким чином, спільно з ОСОБА_3 вони погасили лише 12 426 грн., тому просила стягнути з неї на користь відповідача половину цієї суми – 6 213 грн., визнати його таким, що втратив право користування квартирою. Крім того, просила поділити й інше рухоме майно, набуте за час шлюбу, яке ОСОБА_3 не включив до свого позову та утримує в себе, а саме: комп’ютер, мікрохвильову піч, автомобіль ВАЗ.

Рішенням Менського районного суду Чернігівської області від 1 жовтня 2008 року позов ОСОБА_3 задоволено частково. За ним визнано право власності на 10,43 % (10/100 частин) квартири АДРЕСА_1. Поділено рухоме майно: визнано право власності за ОСОБА_3 на диван "Малютка", меблевий гарнітур "Близнята"; за ОСОБА_4 – на кухонний гарнітур, телевізор "Самсунг". Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 компенсацію в розмірі 150 грн. Розподілено судові витрати. У задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_3 та в позові ОСОБА_4 відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Чернігівської області від 28 січня 2009 року рішення суду першої інстанції про визнання за ОСОБА_3 права власності на частину спірної квартири скасовано та в цій частині йому в задоволенні позову відмовлено. В іншій частині рішення суду залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить судові рішення скасувати, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, і направити справу на новий розгляд.

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частково задовольняючи позов ОСОБА_3 та визнаючи за ним право власності на 10/100 частин (або 10,43 %) спірної квартири, суд першої інстанції виходив із того, що за час шлюбу подружжям спільно погашено кредит на суму 23 259 грн., тому лише в цій частині квартира є спільним майном подружжя та підлягає поділу. Суд поділив й інше набуте за час шлюбу рухоме майно, виключивши з поділу майна холодильник, меблі для дитячої кімнати та один диван, які суд вважав, що вони придбані матір’ю ОСОБА_4, тому не є спільним майном подружжя.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції про визнання за ОСОБА_3 права власності на частину квартири в порядку поділу майна подружжя та відмовляючи йому в задоволенні цих вимог, виходив із того, що спірна квартира має специфічну правову природу внаслідок її придбання за кредитні кошти й право власності на неї виникне лише після повного погашення кредиту, який оформлений на ім’я ОСОБА_4, а до цього часу нею не можна розпоряджатися. Оскільки позикодавець - Чернігівське регіональне управління ДСФУ "Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву" заперечує проти покладання обов’язку сплачувати кредит і на ОСОБА_3, то він має право лише вимагати сплатити йому половину погашених за час шлюбу кредитних коштів.

В іншій частині апеляційний суд погодився з рішенням суду, відхиливши апеляційні скарги ОСОБА_3 і ОСОБА_4

Проте до таких висновків суди дійшли з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Судом установлено, що 9 серпня 2005 року між Чернігівським регіональним управлінням ДСФУ "Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву" і ОСОБА_4 було укладено кредитну угоду, згідно з якою на сім’ю в особі ОСОБА_4 наданий прямий адресний кредит у розмірі 102 308 грн. для будівництва житла (термін повернення кредиту – 30 років). Коли інвестований житловий будинок був збудований, рішенням виконавчого комітету Менської міської ради від 28 вересня 2006 року ОСОБА_4 видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1. З нею та за нотаріальної згоди ОСОБА_3 6 грудня 2006 року укладено договір іпотеки цієї квартири для забезпечення виконання кредитних зобов’язань.

Таким чином, право власності на спірну квартиру, яка придбана подружжям за час шлюбу за кредит, оформлений на ОСОБА_4, зареєстровано в органах БТІ. У зв’язку із цим висновок апеляційного суду про те, що право власності на квартиру виникне лише після повного погашення кредиту не відповідає положенням ст. ст. 334, 640 ЦК України та обставинам справи.

Положення договору іпотеки про те, що іпотекодавець ОСОБА_4 не має права розпоряджатися квартирою без згоди іпотекодержателя до закінчення терміну дії іпотеки, не означає, що в судовому порядку неможливо поділити спільне майно подружжя шляхом визнання права власності на нього, оскільки право володіння та користування майном не заборонено, а поділ майна подружжя не є розпорядженням ним.

Крім того, суди не врахували, що згідно із ч. 3 ст. 61 СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім’ї, то гроші, інше майно, у тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Отже, за загальним правилом майно, придбане подружжям у кредит, є спільною власністю чоловіка та дружини. Також ст. 70 СК України передбачено, що в разі поділу майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Також судами не застосовано положення ст. 65 СК України, згідно з якою договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім’ї, створює обов’язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім’ї. Це означає, що дружина та чоловік незалежно від припинення шлюбу мають рівні права та обов’язки щодо спільно нажитого у шлюбі майна, оскільки розірвання шлюбу не звільняє подружжя від зобов’язань за кредитом.

Як роз’яснив Пленум Верховного Суду України в пп. 23, 24 постанови від 21 грудня 2007 року № 11 (v0011700-07) "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя", вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з’ясовувати джерело і час його придбання. До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов’язаннями, що виникли в інтересах сім’ї (ч. 4 ст. 65 СК України).

Таким чином, у результаті придбання подружжям квартири в кредит боргові зобов’язання перед позикодавцем несуть як чоловік, так і дружина, а не тільки той із подружжя, хто підписав кредитний договір. При цьому юридично важливою обставиною є те, що кредит, що наданий державою на сім’ю, є кредитом саме для забезпечення молодих сімей житлом і в даному випадку згода органу, який від імені держави надав кредит, на покладання обов’язку його сплачувати й на іншого з подружжя немає значення.

У порушення вимог ст. ст. 10, 212- 214 ЦПК України суд як першої, так і апеляційної інстанції при перегляді рішення належним чином доводів позивача та заперечень відповідача не перевірив; не дали оцінки тому, що в кредитній угоді зазначено, що кредит надається для сім’ї; що ОСОБА_3 надавав нотаріальну згоду на передачу квартири в іпотеку та в заяві вказано про передачу в іпотеку спільного майна подружжя.

Не можуть залишатись в силі судові рішення й щодо поділу рухомого майна подружжя, оскільки, по-перше, для поділу майна подружжям необхідно встановлювати обсяг усього спільно нажитого майна, а, по-друге, у порушення вимог ст. 212 ЦПК України доказам ОСОБА_3 про те, що майно, яке суд виключив зі спільного майна подружжя, було придбано саме за їхні спільні кошти, зокрема з його заробітної плати, оцінки взагалі не дав, а відповідачка не спростувала презумпцію спільності майна подружжя, яка закріплена в ч. 2 ст. 60 СК України, що є її обов’язком.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 338 ЦПК України судове рішення підлягає обов’язковому скасуванню з передачею справи на новий розгляд, якщо суд вирішив питання про права особи, яка не брала участь у справі.

За таких обставин рішення судів не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування ухвалених судових рішень із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення Менського районного суду Чернігівської області від 1 жовтня 2008 року та рішення апеляційного суду Чернігівської області від 28 січня 2009 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.