Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Патрюка М.В..

суддів: Жайворонок Т.Є., Перепічая В.С.,

Мазурка В.А., Прокопчука Ю.В., -

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом військового прокурора Житомирського гарнізону в інтересах квартирно-експлуатаційного відділу м. Житомира до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа – закрите акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк", про визнання недійсним договору купівлі-продажу та виселення з квартири без надання іншого жилого приміщення за касаційною скаргою військової прокуратури Житомирського гарнізону на рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 6 червня 2008 року та ухвалу апеляційного суду Житомирської області від 14 серпня 2008 року,

У березні 2006 року військовий прокурор Житомирського гарнізону в інтересах квартирно-експлуатаційного відділу м. Житомира звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладеного 29 жовтня 2004 року, та виселення з квартири без надання іншого жилого приміщення, посилаючись на те, що ОСОБА_1 незаконно отримала ордер № 61 від 21 вересня 2004 року на квартиру АДРЕСА_1 та свідоцтво про право власності на вказану квартиру, після чого продала спірну квартиру ОСОБА_2

Військовий прокурор Житомирського гарнізону просив позов задовольнити.

Рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 6 червня 2008 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Житомирської області від 14 серпня 2008 року, у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі військовий прокурор Житомирського гарнізону ставить питання про скасування судових рішень, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального й процесуального права, та ухвалення нового рішення про задоволення позовних вимог.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив із того, що ОСОБА_2 добросовісний набувач спірної квартири, оскільки ОСОБА_1 на момент укладення договору купівлі-продажу відповідно до свідоцтва про право власності була власником квартири, і позивачем не надано доказів, які б свідчили, що ОСОБА_2 знала або могла знати, що ОСОБА_1 набула квартиру незаконно та не мала права її відчужувати.

Відповідно до ч. 3 ст. 215 ЦК України одна із сторін договору або інша заінтересована особа вправі заперечити його дійсність, якщо недійсність правочину прямо не встановлена.

Частиною 1 ст. 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені, зокрема, ч. 1 ст. 203 ЦК України, за якою зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Стаття 216 ЦК України передбачає загальні наслідки недійсності правочину, відповідно до яких недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю; а згідно зі ст. 236 ЦК України правочин є недійсним з моменту його вчинення та не породжує тих юридичних наслідків, задля яких укладався, у тому числі не породжує переходу права власності до набувача.

За загальним правилом наслідком недійсності угоди є застосування двосторонньої реституції, яка не ставиться в залежність від добросовісності сторін угоди.

Разом з тим ч. 3 ст. 216 ЦК України передбачено, що загальні наслідки недійсності угоди застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Такі особливі умови застосування правових наслідків недійсності угоди відчуження майна, укладеної особою, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати, передбачені ст. 388 ЦК України.

Зі змісту чч. 1, 3 ст. 215 ЦК України вбачається, що на угоди, укладені з порушенням вимог закону, не застосовуються загальні положення недійсності угод, крім наслідку визнання такої угоди недійсною. Такі наслідки не можуть бути застосовані й у випадку оспорення дійсності угоди заінтересованою особою, яка не була стороною угоди. Цивільним кодексом України (435-15) передбачені засади захисту права власності, зокрема ст. 387 ЦК України надає власнику право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Згідно із ч. 1 ст. 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом зазначених правових норм суд повинен установити, що майно вибуло з володіння власника або володіння особи, якій воно було передане власником у користування, у силу зазначених обставин; що набувач придбав це майно за відплатним договором і що він не знав і не міг знати про те, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати.

Оскільки добросовісне набуття в розумінні ст. 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно придбано не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з незаконного володіння.

При цьому за змістом ст. 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача.

Судами, встановлено, що спірна квартира вибула з володіння власника за його волею шляхом надання ОСОБА_1 21 вересня 2004 року ордера та дозволу на приватизацію квартири, але внаслідок неправомірних дій начальника Житомирської КЕЧ, які встановлені рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 1 серпня 2005 року та вироком військового місцевого суду Житомирської області від 18 серпня 2005 року. Ніякого відношення до таких дій посадових осіб КЕЧ відповідачі не мали, тому підстави для витребування майна від них відсутні.

Отже, висновок судів про відмову в задоволенні позовних вимог ґрунтується на вимогах закону.

Відповідно до ч. 1 ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні або вирішені ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно зі ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Судами першої та апеляційної інстанцій досліджені обставини справи повно, зібраним доказам дана оцінка.

Доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для їх зміни або скасування не встановлено.

Керуючись ст. ст. 335- 337, 345 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу військової прокуратури Житомирського гарнізону на рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 6 червня 2008 року та ухвалу апеляційного суду Житомирської області від 14 серпня 2008 року відхилити.

Рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 6 червня 2008 року та ухвалу апеляційного суду Житомирської області від 14 серпня 2008 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.