Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Патрюка М.В.,

суддів: Жайворонок Т.Є., Перепічая В.С.,

Мазурка В.А., Прокопчука Ю.В.,-

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсними договорів за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 24 вересня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 6 лютого 2007 року,

У вересні 2004 року ОСОБА_1 звернулася до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 14 липня 1998 року вона подарувала своїй онуці, ОСОБА_2, належні їй на праві приватної власності: будинок АДРЕСА_1, що розташований на земельній ділянці площею 2 200 кв.м; незавершений будівництвом садовий будинок АДРЕСА_2, на земельній ділянці площею 1 200 кв.м, що знаходиться в садовому товаристві "Ізумруд"; садовий будинок АДРЕСА_3, на земельній ділянці площею 700 кв.м; земельну ділянку 0,12 га, яка складається з ділянок площею 0,05 га та 0,07 га. Вважала, що ці договори треба визнати недійсними, тому що при їх укладенні відповідачка обіцяла укласти з нею договір довічного утримання, який у подальшому укладений не був.

У процесі розгляду справи позивачка неодноразово уточнювала свої вимоги, спочатку посилаючись на те, що уклала спірні договори дарування в той період, коли знаходилась у такому психічному стані після смерті сина, що не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними; потім указувала на те, що договори були укладені під впливом обману з боку відповідачки, оскільки вважала, що підписує доручення на керування автомобілем, а підписала спірні договори дарування.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Останнім рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 24 вересня 2007 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 6 лютого 2007 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсними укладені 14 липня 1998 року договори дарування будинку АДРЕСА_1, що розташований на земельній ділянці площею 2 200 кв.м з присадибними будівлями; незавершеного будівництвом садового будинку АДРЕСА_2, що на земельній ділянці площею 1 200 кв.м; садового будинку АДРЕСА_3, на земельній ділянці площею 700 кв.м; земельної ділянки 0,12 га, яка складається з ділянок площею 0,05 га та 0,07 га.

У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а судові рішення - скасуванню з направленням справи на новий розгляд з таких підстав.

Відповідно до ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення повинно бути законним і обґрунтованим та відповідати на питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Судові рішення не відповідають цим вимогам.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що оспорювані позивачкою договори дарування були укладені при замовчуванні відповідачкою суті укладених угод у той період часу, коли ОСОБА_1 перебувала в пригніченому стані через смерть сина, як особа похилого віку, малограмотна, що сприяло укладенню спірних договорів під впливом обману з боку ОСОБА_2

Проте з такими висновками суду погодитися не можна, оскільки вони всупереч ч. 4 ст. 60 ЦПК України ґрунтуються на припущеннях та на неправильному застосуванні норм матеріального права.

Так, суд дійшов висновку про відсутність наміру в ОСОБА_1 укласти оспорювані договори, не зваживши на пояснення як відповідачки, так і на показання свідків: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 - про те, що позивачка укладаючи оспорювані договори, діяла усвідомлено, виразила свою волю на їх укладення.

Крім того, зробивши висновок про те, що ОСОБА_1 дізналася про суть указаних договорів лише в 2004 року, суд не дав оцінки тому факту, що, заявляючи первісно позов (а.с. 2-4), вона посилалася на те, що у липні 1998 року вирішила оформити договори дарування будинку та земельної ділянки на відповідачку й залишила у себе примірники договорів для передачі їй по досягненню повноліття.

З урахуванням викладеного судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими, тому вони як постановлені з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, відповідно до вимог ч. 2 ст. 338 ЦПК України підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 24 вересня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 6 лютого 2007 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.