Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, Деснянської районної у м. Києві державної адміністрації, Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна, третя особа – комунальне підприємство "Житлорембудсервіс", про визнання розпорядження про приватизацію та свідоцтва про право власності на житло частково недійсними, відшкодування моральної шкоди,

У листопаді 2005 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_7, Деснянської районної у м. Києві державної адміністрації, Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна про визнання розпорядження про приватизацію та свідоцтва про право власності на житло частково недійсними, відшкодування моральної шкоди.

Зазначав, що він є власником квартири АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 30 травня 1994 року.

Квартира НОМЕР_1 у зазначеному будинку належить на праві власності ОСОБА_7 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 25 липня 2005 року.

Зазначені квартири розраховані для заселення сімей, у складі яких є інвалід із порушенням опорно-рухової апарату. Для в`їзду інвалідів у візках передбачено пандус і спільні на дві квартири тамбур та коридор.

У 2004-2005 роках ОСОБА_7 самочинно побудував на пандусі загального користування лоджію площею 5,1 кв. м.

Посилаючись на те, що під час приватизації відповідачем квартири НОМЕР_1 до її складу були включені самочинно збудована ним лоджія та приміщення тамбура й коридору, які знаходяться в спільному користуванні власників квартир НОМЕР_2 і НОМЕР_1, чим йому створені перешкоди в користуванні приміщенням тамбура й коридору, просив визнати розпорядження Деснянської районної у м. Києві державної адміністрації № 1109 про приватизацію квартири АДРЕСА_2 від 25 липня 2005 року та свідоцтво про право власності на зазначене жиле приміщення від 25 липня 2005 року недійсними в частині приватизації приміщень загального користування та самочинно збудованої лоджії; зобов`язати ОСОБА_7 знести лоджію; привести приміщення загального користування до попереднього стану; встановити замки на дверях до приміщення тамбура й коридору та надати йому ключі; стягнути з ОСОБА_7 на його користь 5 000 грн. моральної шкоди, 767 грн. судових витрат.

Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 12 травня 2008 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 30 жовтня 2008 року, позовні вимоги ОСОБА_6 задоволено частково. Визнано недійсними розпорядження Деснянської районної у м. Києві державної адміністрації № 1109 і свідоцтво про право власності на квартиру від 25 липня 2005 року, видане ОСОБА_7, у частині приватизації загального коридору 8,9 кв. м, тамбура 1,7 кв. м та лоджії площею 5,1 кв. м. Зобов`язано ОСОБА_7 за власний рахунок привести приміщення до попереднього стану шляхом демонтажу збудованої ним лоджії. Стягнуто з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_6 1 000 грн. у рахунок відшкодування моральної шкоди. Стягнуто з ОСОБА_7 на користь держави 59 грн. 50 коп. судового збору та 30 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_7 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення й передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Судом установлено, що ОСОБА_6 є власником однокімнатної квартири АДРЕСА_3 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 30 травня 1994 року.

ОСОБА_7 є власником трикімнатної квартири НОМЕР_1 у зазначеному будинку на підставі свідоцтва про право власності на житло від 25 липня 2005 року.

Зазначені квартири призначені виключно для заселення сімей, у складі яких є інваліди з ураженням опорно-рухового апарату, які пересуваються на кріслах-колясках.

Крім основного входу до квартири через сходову клітину, проектом передбачений другий вхід, пристосований для маломобільних груп населення – пандус, на якому в 2004-2005 роках ОСОБА_7 самочинно побудував лоджію площею 5,1 кв. м.

Розпорядженням органу приватизації Деснянської районної у м. Києві державної адміністрації від 25 липня 2005 року до загальної площі квартири НОМЕР_1 включено самочинно збудовану лоджію площею 5,1 кв. м., приміщення спільного користування власників квартир НОМЕР_2 та НОМЕР_1 - тамбур площею 1,7 кв. м. й коридор площею 8,9 кв. м., у зв`язку з чим площа переданої у власність ОСОБА_7 квартири збільшилась з 71, 38 кв. м. до 89,7 кв. м.

Відповідно до ст. 382 ЦК України квартирою є ізольоване помешкання в житловому будинку, призначене та придатне для постійного у ньому проживання.

Власникам квартири у дво- або багатоквартирному житловому будинку належать на праві спільної сумісної власності приміщення загального користування, опорні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання за межами або всередині квартири, яке обслуговує більше однієї квартири, а також споруди, будівлі, які призначені для забезпечення потреб усіх власників квартир, а також власників нежитлових приміщень, які розташовані у житловому будинку.

Згідно зі ст. 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників.

Установивши, що самочинно збудована ОСОБА_7 лоджія, а також приміщення загального користування: коридор і тамбур – під час приватизації квартири НОМЕР_1 були безпідставно включені до її складу й передані в приватну власність ОСОБА_7, суд обґрунтовано визнав недійсними розпорядження Деснянської районної у м. Києві державної адміністрації № 1109 про приватизацію квартири АДРЕСА_4 та свідоцтво про право власності на зазначену квартиру від 25 липня 2005 року, видане ОСОБА_7, у частині приватизації загального коридору 8,9 кв. м, тамбура 1,7 кв. м та лоджії площею 5,1 кв. м і зобов`язав його за власний рахунок привести приміщення до попереднього стану шляхом демонтажу збудованої ним лоджії.

Висновок суду в цій частині є правильним, ґрунтується на зібраних у справі доказах та відповідає нормам матеріального права, тому в цій частині касаційну скаргу слід відхилити, а судові рішення в цій частині - залишити без змін.

Разом з тим, частково задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_6 про відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що у зв`язку з незаконною передачею у власність ОСОБА_7 приміщень загального користування, ОСОБА_6 був позбавлений можливості користуватися виходом на пандус, чим йому було завдано моральної шкоди.

Однак з висновками судів у цій частині погодитись не можна.

Стаття 23 ЦК України закріплює загальні положення про відшкодування моральної шкоди як способу захисту суб`єктивних цивільних прав.

Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Відповідно до ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції в порушення вимог ст. ст. 213, 214 ЦПК України на зазначені положення закону уваги не звернув; доводів сторін як на підтвердження, так і на заперечення позову належним чином не перевірив; не з`ясував, чим підтверджується факт заподіяння позивачу моральних страждань.

Апеляційний суд у порушення вимог ст. ст. 303, 315 ЦПК України в достатній мірі не перевірив доводів апеляційної скарги; в ухвалі не зазначив конкретних обставин і фактів, що спростовують такі доводи, і залишив рішення суду першої інстанції в частині відшкодування моральної шкоди без змін.

За таких обставин ухвалені у справі судові рішення в частині вирішення питання про відшкодування моральної шкоди підлягають скасуванню з передачею справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_7 задовольнити частково.

Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 12 травня 2008 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 30 жовтня 2008 року в частині вирішення питання про відшкодування моральної шкоди скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

У решті – судові рішення залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.