6-134св09 Про скасування ухвали міської ради про приватизацію земельної ділянки, державного акту на право власності на земельну ділянку та про зобов'язання знести зведений паркан та поновити спільний заїзд на подвір'я - 15.07.2009 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, товариства з обмеженою відповідальністю "Радар-03" до ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, Львівської міської ради, Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсам", треті особи: ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, управління земельних ресурсів у м. Львові, про скасування ухвали Львівської міської Ради народних депутатів про приватизацію земельної ділянки, державного акту на право власності на земельну ділянку, зобов'язання знести зведений паркан та поновити спільний заїзд на подвір'я за касаційною скаргою ОСОБА_6, ОСОБА_7 на рішення Франківського районного суду міста Львова від 10 квітня 2008 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 8 грудня 2008 року,

У грудні 2006 року ОСОБА_1та інші зазначені вище позивачі звернулися до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що є власниками квартир будинку АДРЕСА_1, а ТзОВ "Радар-3" є власником нежитлового приміщення № 3 за цією ж адресою. У грудні 2006 року власники будинку АДРЕСА_1 - сім'я ОСОБА_6без їх згоди побудувала бетонний паркан, яким розділили існуюче раніше спільне подвір'я та ліквідували спільний заїзд до їхніх будинку та нежитлового приміщення, порушивши при цьому державні будівельні норми та ст. 106 ЗК України. Оскільки їм стало відомо, що сім'я ОСОБА_6приватизувала земельну ділянку без погодження з ними меж земельних ділянок та з виділенням їм частини спільного подвір'я, що є порушенням ст. 119 ЗК України, просили скасувати ухвалу Львівської міської Ради народних депутатів від 12 червня 1997 року про передачу у спільну сумісну власність сім'ї ОСОБА_6земельної ділянки для обслуговування будинку АДРЕСА_1 та державний акт на право власності на зазначену земельну ділянку від 7 липня 2004 року. Крім того, просили зобов'язати відповідачів ОСОБА_6знести зведений паркан та поновити спільній заїзд на подвір'я.

Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 10 квітня 2008 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 8 грудня 2008 року, позов задоволено. Скасовано ухвалу Львівської міської Ради народних депутатів від 12 червня 1997 року про передачу у спільну сумісну власність сім'ї ОСОБА_6земельної ділянки для обслуговування будинку АДРЕСА_1 та державний акт на право власності на зазначену земельну ділянку від 7 липня 2004 року. Зобов'язано відповідачів ОСОБА_6знести зведений паркан та поновити спільний заїзд на подвір'я будинків НОМЕР_1 і АДРЕСА_1. Розподілено судові витрати.

У касаційній скарзі ОСОБА_6. і ОСОБА_7. просять скасувати ухвалені судові рішення, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, оскільки судові рішення ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що згідно зі ст. 17 ЗК України 1990 року приватизувати можливо було лише ту земельну ділянку, яка попередньо надана у користування за встановленою процедурою. Хоча сім'я ОСОБА_6і стала власником жилого будинку в порядку приватизації в 1994 року, проте права землекористування не набула, межі земельної ділянки в натурі не встановлювались, тому підстав для безоплатної приватизації земельної ділянки не було. Оскільки бетонний паркан зведений із порушенням державних будівельних норм та порушує права позивачів, так як розділила існуюче раніше спільне подвір'я та ліквідувала заїзд до нього, суд зобов'язав знести такий паркан та поновити спільний заїзд.

Проте повністю погодитись із такими висновками судів не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Судом установлено, що у будинку АДРЕСА_1 приватизована квартира НОМЕР_2 належить позивачам (свідоцтво від 16 лютого 1995 року), а приватизована квартира НОМЕР_3- третім особам - сім'ї ОСОБА_10(свідоцтво від 9 грудня 1998 року). Сусідній приватизований одноквартирний будинок НОМЕР_21 на тій же вулиці належить сім'ї Кречківським (свідоцтво від 15 грудня 1994 року). ТОВ "Радар-03" на підставі договору купівлі-продажу від 16 травня 1996 року є власником нежитлового приміщення площею 21,8 кв.м по АДРЕСА_1(а.с. 7-13, 38, 50).

Відповідно до ст. 118 ЗК України громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває в його користуванні, подає заяву до відповідної місцевої ради за місцезнаходженням земельної ділянки. Рішення органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається у місячний строк на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки.

Інструкцією про порядок складення, видачі, реєстрації ї зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, затвердженої наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 4 травня 1999 року (зі змінами), передбачено, що технічна документація зі складання державного акта на право власності на земельну ділянку не містить вимог погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками землі і землекористувачами.

Скасувавши ухвалу Львівської міської ради народних депутатів від 12 червня 1997 року про передачу в спільну сумісну власність земельної ділянки Кречківським для обслуговування житлового будинку АДРЕСА_1, зокрема, з тих підстав, що не було погодження меж земельної ділянки із суміжними землекористувачами (позивачами і третьою особою - сім'єю ОСОБА_10), суди на вказані вище норми матеріального права уваги не звернули, і, поновлюючи строк позовної давності, належним чином не мотивували підстави такого поновлення та в чому саме порушуються права чи інтереси позивачів.

Крім того, позивачі не надали правовстановлюючих документів належності їм права власності чи землекористування земельною ділянкою поАДРЕСА_1, які б давали їм право вимагати погодження меж земельної ділянки, оскільки згідно із технічним паспортом на вказаний будинок, власником земельної ділянки по АДРЕСА_1 а користувачем - ЖЕК-209 (на даний час - ЛКП "Листопадове"). ТзОВ "Радар-03", який здійснює господарську діяльність у нежитловому приміщенні за цією ж адресою, земельна ділянка також не виділялась. Тому висновки суду про порушення прав цього товариства видачею відповідачам державного акту на право власності на земельну ділянку не відповідають як обставинам справи, так і нормам матеріального права.

Апеляційний суд, зазначаючи, що сім'ї Кречківським земельна ділянка до 12 червня 1997 року в користування на надавалась, тому не було законних підстав для її приватизації згідно з Декретом Кабінетів Міністрів України "Про приватизацію земельних ділянок" від 26 грудня 1992 року (15-92) , не звернув уваги на положення ст. 30 ЗК України 1992 року, відповідно до якої при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об'єктами переходить і право власності або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення, якщо інше не передбачено договором відчуження.

Відповідно до ст. ст. 60, 212 ЦПК України доказування не може грунтуватися на припущенням, а суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

У порушення таких вимог процесуального закону суд першої інстанції вказав, що у справі наявні три викопіювання з генерального плану м. Львова, в яких зазначені різні площі приватизованої земельної ділянки: доданої до ухвали міської ради - 378 кв.м; наданої позивачами - 334 кв.м; із зазначенням нежитлового приміщення та без нього, що належить ТзОВ "Радар-3". Замість з'ясування причин зазначених неточностей та їх усунення, визначення розміру прибудинкової території, які закріплені за житловими будинками, відповідно до вимог ч. 4 ст. 10 ЦПК України, суд першої інстанції послався на те, що ОСОБА_6не довели суду, що в законному порядку отримали державний акт на визначений в ньому розмір земельної ділянки та не врахували вимогу ч. 1 ст. 60 ЦПК України про те, що саме позивачі зобов'язані довести підставу своїх вимог. Апеляційний суд на зазначене не звернув уваги.

Стаття 214 ЦПК України вимагає від суду під час ухвалення рішення вирішити всі питання щодо обставин, якими обгрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджувалися. Проте суди не з'ясували: чи дійсно існував спільний заїзд між будинками НОМЕР_11 іНОМЕР_4а чи передбачений він генеральним планом забудови м. Львова, а якщо існував, то на якій саме земельній ділянці і чи зменшилась ця ділянка після встановлення бетонного паркану; чи може бути законною перепоною для приватизації земельної ділянки в разі існування спільного заїзду; чи є земельні ділянки, на яких розташовані вказані будинки, окремими кадастровими одиницями зі встановленими межами. З'ясування зазначених та вищенаведених обставин має юридично важливе значення для встановлення факту порушення прав та інтересів позивачів отриманням відповідачами державного акту на право власності на земельну ділянку.

За таких обставин судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування ухвалених судових рішень з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.