Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Григор'євої Л.І.,

суддів: Барсукової В.М., Гуменюка В.І.,

Косенка В.Й., Луспеника Д.Д.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Чернігівської міської ради, ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3, про визнання недійсним державного акта на право приватної власності на землю, визнання права власності на земельну ділянку та зобов'язання видати державний акт на право приватної власності на землю за касаційною скаргою Чернігівської міської ради на рішення апеляційного суду Чернігівської області від 11 листопада 2008 року,

У травні 2008 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, в якому просив визнати недійсним державний акт на право приватної власності на землю, виданий 30 вересня 1996 року ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 551 кв.м, що розташована по АДРЕСА_1. В обгрунтування заявлених вимог посилався на те, що 8 квітня 1997 року він уклав нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу, за яким придбав у ОСОБА_2 57/150 частини житлового будинку, розташованого на вказаній земельній ділянці. Оскільки при укладенні цього договору він сплатив продавцеві вартість як будинку, так і земельної ділянки, але в договорі помилково не було зазначено про земельну ділянку, а пізніше ОСОБА_2 виїхала в м. Чернігова і в березні 1998 року померла, то позивач просив також визнати за ним право власності на цю земельну ділянку та зобов'язати Чернігівську міську раду видати йому державний акт на право власності на неї.

Рішенням Новозаводського районного суду м. Чернігова від 2 вересня 2008 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Чернігівської області від 11 листопада 2008 року рішення місцевого суду в частині відмови в позові про визнання права власності на земельну ділянку та зобов'язання Чернігівської міської ради видати державний акт на право приватної власності на землю скасовано, в цій частині ухвалено нове рішення, яким позов задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності на земельну ділянку для обслуговування жилого будинку та господарських споруд, що розташовані по АДРЕСА_1, у межах, визначених планом зовнішніх меж земельної ділянки в державному акті на право власності на землю, виданому 30 вересня 1996 року на ім'я ОСОБА_2 Зобов'язано Чернігівську міську раду видати ОСОБА_1 державний акт на право приватної власності на вказану земельну ділянку. Рішення суду в частині відмови в задоволенні вимог про визнання недійсним державного акта на право приватної власності на землю, виданого 30 вересня 1996 року на ім'я ОСОБА_2, залишено без змін.

У касаційній скарзі Чернігівська міська рада просить рішення апеляційного суду скасувати, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із відсутності правових підстав для визнання недійсним державного акта на право приватної власності на землю, виданого 30 вересня 1996 року на ім'я ОСОБА_2, лише в силу того, що вона померла, а тому позивач, який пізніше за договором купівлі-продажу придбав частину житлового будинку, розташованого на цій земельній ділянці, може набути право власності на землю лише з підстав ст. 81 ЗК України 2001 року або заявити вимогу про встановлення земельного сервітуту.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення місцевого суду і частково задовольняючи позов ОСОБА_1 та визнаючи за ним право власності на земельну ділянку, виходив із положень ст. 30 ЗК України 1990 року, а оскільки ОСОБА_2, якій згідно державного акту на право приватної власності на землю належить спірна земельна ділянка, на якому розташований житловий будинок, померла, то й фактично припинилося її право власності на землю, що не потребує визнання його недійсним.

Проте до таких висновків апеляційний суд дійшов з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно із ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Судом установлено, що власниками будинку АДРЕСА_1 є: ОСОБА_1 - в 57/150 частині та ОСОБА_3 - в 93/150 частині. ОСОБА_1 придбав 57/100 частини будинку в ОСОБА_2, спадкоємцем якої є відповідач ОСОБА_2, за договором купівлі-продажу від 8 квітня 1997 року. Житловий будинок розташований на земельній ділянці площею 1146 кв.м і 30 вересня 1996 року, до продажу частини будинку, ОСОБА_2 отримала державний акт на право приватної власності на землю в розмірі 551 кв.м, проте в договорі купівлі-продажу частини будинку питання щодо набуття права власності на землю не врегульовано.

Відповідно до ст. 30 ЗК 1990 року при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об'єктами переходить у розмірах, передбачених статтею 67 цього Кодексу, і право власності або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення і, якщо інше не передбачено у договорі відчуження - будівлі та споруди.

Право власності або право користування земельною ділянкою у перелічених випадках посвідчується Радами народних депутатів відповідно до вимог статті 23 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 118 ЗК України громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває в його користуванні, у тому числі коли право користування до нього перейшло згідно із законом разом з переходом до нього права власності на будівлі, подає заяву про це до відповідної сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки.

Таким чином, законодавством передбачений механізм, підстави та способи набуття права власності або права користування щодо земельної ділянки при переході права власності на будівлю. Визнавши за ОСОБА_1 право власності на земельну ділянку, апеляційний суд зазначених вимог закону не дотримався і вчинив дії, які виходять за межі його повноважень.

Крім того, суд не врахував, що державний акт на право власності на землю був виданий ОСОБА_2 до вчинення договору купівлі-продажу. Тому відмова у визнанні недійсним цього державного акту з посилання на те, що право власності ОСОБА_2 автоматично припинилося у зв'язку з її смертю та одночасне визнання на цю ж землю права власності за ОСОБА_1 не відпоідає вимогам закону.

За таких обставин рішення апеляційного не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України (1618-15) є підставою для його скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 33-8 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу Чернігівської міської ради задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Чернігівської області від 11 листопада 2008 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.