Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи - Перша Рівненська державна нотаріальна контора, комунальне підприємство "Рівненське бюро технічної інвентаризації", про визнання договору дарування удаваним, визнання укладеним договору довічного утримання та розірвання договору довічного утримання, а також за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3, третя особа - приватний нотаріус Рівненського міського нотаріального округу Філюк Валентина Михайлівна, про визнання недійсним договору купівлі-продажу, визнання права власності на 1\2 частку незакінченого будівництвом будинку, виділ в натурі частки в будинку та встановлення порядку користування земельною ділянкою, за касаційними скаргами ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду Рівненської області від 20 січня 2009 року,

У березні 2004 року ОСОБА_1 звернулася до суду з уточненим у подальшому позовом до ОСОБА_2 про визнання договору дарування удаваним та визнання укладеним договору довічного утримання і розірвання договору довічного утримання. Позивачка зазначала, що в період шлюбу з ОСОБА_4 розпочала будівництво будинку АДРЕСА_1. У грудні 1995 року чоловік помер. Вона прийняла спадщину, яка відкрилася в наслідок його смерті, та стала власником всього незавершеного будівництвом будинку, рівень готовності якого на той час становив 78 %. 11 вересня 1996 року вона уклала з ОСОБА_2 договір довічного утримання, який на пропозицію останнього було оформлено як договір дарування. За цим договором вона передала у власність відповідача частку незавершеного будівництвом будинок, а той взамін зобов'язався завершити будівництво всього будинку та надавати їй довічне матеріальне забезпечення, догляд та необхідну допомогу. Оскільки договір дарування було оформлено з метою приховати договір довічного утримання, позивачка просила визнати договір дарування удаваним, визнати укладеним договір довічного утримання та, посилаючись на те, що відповідач не виконує взятих на себе зобов'язань по догляду за нею та має намір продати будинок, просила розірвати договір довічного утримання.

У липні 2004 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 Позивач зазначав, що після смерті ОСОБА_4 ОСОБА_1 з метою завершення будівництва будинку подарувала йому частку незавершеного будівництвом будинку, взамін чого він зобов'язався добудувати весь будинок. Ніяких зобов'язань по догляду та утриманню ОСОБА_1 він на себе не брав і надавав таку допомогу з власної ініціативи. Оскільки після завершення ним будівництва будинку ОСОБА_1 продала його ОСОБА_3 ОСОБА_2 просив визнати недійсним укладений ОСОБА_1 з ОСОБА_3 договір купівлі-продажу будинку, визнати за ним право власності на частку будинку та виділити її у натурі, а також встановити порядок користування земельною ділянкою, призначеною для будівництва та обслуговування житлового будинку.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Останнім рішенням Рівненського міського суду від 12 серпня 2008 року позовні вимоги ОСОБА_1 було задоволено. Договір дарування 1\2 частки незакінченого будівництва будинку з надвірними будівлями АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, визнано удаваним. Визнано, що 11 вересня 1996 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір довічного утримання, за яким ОСОБА_1 передала ОСОБА_2 у власність 1\2 частку незавершеного будівництвом будинку з надвірними будівлями АДРЕСА_1, розташованому на земельній ділянці площею 0.20 га, взамін чого ОСОБА_2 зобов'язався довічно надавати їй матеріальне забезпечення в натурі у вигляді догляду і необхідної допомоги. Цей же договір довічного утримання судом першої інстанції і розірвано. В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Рівненської області від 20 січня 2009 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове, яким у задоволені основного та зустрічного позовів відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права.

ОСОБА_2 у касаційній скарзі просить скасувати рішення апеляційного суду та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скаргах доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню частково, а касаційна скарга ОСОБА_2 - повністю.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд, зокрема, вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Ухвалюючи рішення про відмову у позовах апеляційний суд виходив із того, що при укладенні договору дарування ні ОСОБА_1, ні ОСОБА_2 не переслідували мету приховати інший договір.

Однак з таким висновком погодитися не можна.

Відповідно до ч. 1 ст. 243 ЦК Української РСР 1963 року, який був чинним на час укладення спірного договору дарування, за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність. За змістом закону сплата символічної суми за подароване майно, або надання дарителю обдарованим якихось дрібних послуг не перетворює цей договір в оплатний. Разом з тим, зустрічна передача обдарованим дарителю майна або виконання для нього значного об'єму робіт не можна кваліфікувати даруванням, а свідчить про удаваність такого договору.

Судами встановлено, що спірний незавершений будівництвом будинок належав на праві спільної сумісної власності ОСОБА_1 і ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер. Спадщину, яка відкрилася в наслідок його смерті, прийняла ОСОБА_1 і стала власником всього незавершеного будівництвом будинку, рівень готовності якого на той час становив 78 %. 11 вересня 1996 року ОСОБА_1 уклала з ОСОБА_2 договір дарування, за яким передала останньому у власність частку незавершеного будівництвом будинку. Всі права по завершенню будівництва цілого будинку за цим договором також перейшли до ОСОБА_2 В своїх поясненнях суду і ОСОБА_1, і ОСОБА_2 стверджували, що договір дарування не носив безоплатного характеру. Розбіжності в їх показаннях полягали лише в тому які саме зобов'язання взамін прийнятої в дар частки будинку взяв на себе ОСОБА_2

Не давши на порушення ст. 212 ЦПК України належної оцінки цим доказам суд дійшов помилкового висновку про безоплатність укладеного сторонами договору.

Разом з тим, не можна погодитися і з рішенням суду першої інстанції, який визнав, що сторони договору дарування фактично приховали договір довічного утримання.

Так, відповідно до ст. 425 ЦК Української РСР 1963 року за договором довічного утримання одна сторона, що є непрацездатною особою за віком або станом здоров'я (відчужувач), передає у власність другій стороні (набувачеві майна) будинок або частину його, взамін чого набувач майна зобов'язується надавати відчужувачеві довічно матеріальне забезпечення в натурі у вигляді житла, харчування, догляду і необхідної допомоги.

Разом з тим, як вбачається з обставин справи, взамін отриманої частки ОСОБА_2 зобов'язався та добудував за власні кошти весь будинок, що не є ознакою договору довічного утримання.

Суд першої інстанції на це уваги також не звернув та помилково визнав укладеним договір довічного утримання, не встановивши правильно характер спірних відносин сторін та норму, яка підлягає застосуванню до цих відносин.

Відмовляючи в позові ОСОБА_2 про визнання недійсним укладеного ОСОБА_1 з ОСОБА_3 договору купівлі-продажу суд виходив із того, що рішення суду про визнання договору дарування недійсним набрало законної сили, про зупинення судом касаційної інстанції виконання цього рішення сторонам відомо не було, а тому ОСОБА_1 мала право відчужити будинок, а ОСОБА_3 став його добросовісним набувачем і підстави для витребування частки цього будинку на вимогу ОСОБА_2 відсутні. Він може вимагати лише передачі йому ОСОБА_1 половини виручених від продажу будинку коштів.

Однак з таким висновком також погодитися не можна.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Судом установлено, що рішенням Рівненського міського суду від 18 липня 2005 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 9 грудня 2005 року, укладений 11 вересня 1996 року ОСОБА_1 з ОСОБА_2 договір дарування визнано недійсним та за ОСОБА_1 визнано право власності на весь будинок. Ухвалою судді Верховного Суду України від 20 січня 2006 року виконання цього рішення було зупинено, а в подальшому ухвалою апеляційного суду Чернівецької області від 20 грудня 2007 року, постановленою в касаційному порядку, зазначене рішення суду було скасовано.

За таких обставин висновок суду про правомірність відчуження ОСОБА_1 за укладеним 23 червня 2006 року з ОСОБА_3 договором купівлі-продажу всього будинку є помилковим.

Оскільки ж належна ОСОБА_2 частка будинку вибула з його володіння поза його волею помилковим є і висновок суду про неможливість витребування її у ОСОБА_3 як добросовісного набувача.

Крім того, судом не взято до уваги, що ОСОБА_2 ставив вимогу про визнання недійсним укладено ОСОБА_1 з ОСОБА_3 договору купівлі-продажу та про повернення належної йому частки будинку шляхом реституції, на яку добросовісність набувача не поширюється. Застосувавши положення ст. 388 ЦК України суд самостійно змінив правову підставу зустрічного позову, що є порушенням ст. 11 ЦПК України.

Також суду слід було з'ясувати чи є передбачені ст. 217 ЦК України підстави для визнання недійсним договору в цілому з огляду на те, що ОСОБА_2 як на підставу недійсності посилається на незаконність відчуження ОСОБА_1 належної йому частки будинку.

Не з'ясовано судом і того чи не порушено ОСОБА_1 позовної давності при зверненні з позовом до суду.

Таким чином, судом допущено порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи і відповідно до ч. 2 ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення та передачі справи на новий розгляд. Оскільки зазначене порушення було допущено судом першої інстанції і не було усунено апеляційним судом справу слід передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись п. 2 ч. 1 ст. 336, ч. 2 ст. 338, п. 2 ч. 1 ст. 344 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Рівненського міського суду від 12 серпня 2008 року та рішення апеляційного суду Рівненської області від 20 січня 2009 року скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.