Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, треті особи: житлове управління "Південне", орган опіки та піклування Оболонської районної у м. Києві державної адміністрації, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Солонець Тамара Миколаївна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Гаврилова Ольга Василівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Нізовцева Світлана Григорівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Каплун Юрій Вікторович, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Гуд Лариса Миколаївна, ОСОБА_7, ОСОБА_8, про визнання недійсними довіреності та договорів купівлі-продажу і виселення,

У жовтні 2005 року ОСОБА_1 звернувся із зазначеним позовом посилаючись на те, що відповідно до розпорядження Мінської районної державної адміністрації м. Києва від 16 червня 1998 року № 676 він призначений опікуном ОСОБА_9 У приватній власності ОСОБА_9 була квартира АДРЕСА_1. 7 жовтня 2005 року позивачу стало відомо, що спірну квартиру було неодноразово продано за договорами купівлі-продажу. Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив задовольнити його позов та визнати недійсними: довіреність від 9 серпня 2005 року, договір купівлі-продажу від 25 серпня 2005 року, договір купівлі-продажу від 15 вересня 2005 року, договір купівлі-продажу від 14 жовтня 2005 року та договір купівлі-продажу від 3 листопада 2005 року.

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 14 травня 2007 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 23 січня 2008 року, позов задоволено частково. Визнано недійсною довіреність від 9 серпня 2005 року, видану ОСОБА_9 на ім'я ОСОБА_4 на розпорядження всім майном. Визнано недійсними договори купівлі - продажу квартири АДРЕСА_1: від 25 серпня 2005 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_3; від 15 вересня 2005 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2; від 14 жовтня 2005 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_5; від 3 листопада 2005 року, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 Зобов'язано Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна скасувати реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_6 Виселено ОСОБА_6 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення. В решті позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_6 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно Цивільного кодексу України (435-15) особа, яка вважає, що її речові права порушені, має право звернутись до суду як з позовом про визнання відповідної угоди недійсною (статті 215-235), так і з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 330, стаття 388).

ОСОБА_1 звернувся з позовом про визнання договору купівлі-продажу недійсним з підстав його невідповідності вимогам закону.

Стаття 215 ЦК України встановлює загальне правило про те, що правочин є недійсним у зв'язку з недодержанням в момент його вчинення стороною (сторонами) загальних вимог, які необхідні для чинності правочину, передбачених статтею 203 ЦК України.

Однак статтею 216 ЦК України визначено особливі правові наслідки недійсності правочину. Зокрема, кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Отже, на угоду, укладену з порушенням вимог закону, не поширюється загальне правило про наслідки недійсності правочину (двостороння реституція), якщо сам закон передбачає інші наслідки такого порушення.

Відповідно до статті 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Пунктом 3 частини 1 статі 388 ЦК України (435-15) передбачено, що в разі придбання майна за відплатним договором у особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у випадку, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Добросовісне придбання, згідно статті 388 ЦК України, можливе тоді, коли майно придбане не безпосередньо у власника, а у особи, яка не мала права відчужувати це майно. Наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з чужого незаконного володіння (віндикація).

Таким чином, права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захистові шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, встановленого статтями 215, 216 ЦК України. Такий захист можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача.

Крім того, відповідно до статті 213 ЦПК України, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

За змістом рішення повинно бути мотивовано із зазначенням встановлених судом обставин, які мають значення для справи, їх юридичної оцінки, а також визначених відповідно до них правовідносин.

Судом не наведено мотивів визнання правочинів недійсними по кожному з них окремо, не надано їм юридичної оцінки, а також не наведено норми права, на підставі яких ці угоди визнані недійсними.

Отже, судом не встановлено правовідносини, які виникли між сторонами, не повно з'ясовані обставини у справі.

Вияснення цих обставин має суттєве значення для правильного вирішення спору.

Апеляційний суд на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права уваги не звернув і помилково залишив рішення суду без змін.

Оскільки порушення норм матеріального та процесуального права призвело до неправильного вирішення справи, рішення суду першої інстанції та ухвала суду апеляційної інстанції підлягають скасуванню, а справа направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити.

Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 14 травня 2007 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 23 січня 2008 року скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для розгляду іншим суддею.

Ухвала оскарженню не підлягає.