6-1764св09 Про позбавлення батьківських прав - 17.06.2009 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - орган опіки та піклування Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації, про позбавлення батьківських прав за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Дніпровського районного суд м. Києва від 10 червня 2008 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 11 листопада 2008 року,

У червні 2007 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про позбавлення його батьківських прав відносно неповнолітнього сина ОСОБА_3, 1999 року народження.

У заяві зазначала, що вона є прабабусею та опікуном цієї дитини. Мати дитини - ОСОБА_4 - ІНФОРМАЦІЯ_1 померла. Посилаючись на те, що відповідач ухиляється від виконання своїх батьківських обов'язків, оскільки з 2003 року з дитиною не проживає, вихованням його не займається, матеріально не підтримує, не цікавиться його справами та не приймає участі у його фізичному, духовному і моральному розвитку, позивачка просила позов задовольнити.

Рішенням Дніпровського районного суд м. Києва від 10 червня 2008 року, залишеним без зміни ухвалою апеляційного суду м. Києва від 11 листопада 2008 року, позов задоволено. Позбавлено ОСОБА_2 батьківських прав по відношенню до сина ОСОБА_3, 1999 року народження.

У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить ухвалені судові рішення скасувати, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Ухвалюючи рішення про позбавлення батьківських прав, суд першої інстанції, з висновком погодився і суд апеляційної інстанції, виходив із того, що відповідач з часу народження дитини ухиляється від виконання своїх батьківських обов'язків, не піклується про неї, не бере участі в її вихованні та матеріальному забезпеченні.

Проте погодитись з такими висновками судів не можна, оскільки до них суди дійшли з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Пленум Верховного Суду України в пп. 15, 16 постанови № 3 (v0003700-07) від 30 березня 2007 року "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав" роз'яснив, що позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно їх утримують та інше), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов'язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об'єктивного з'ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.

Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення, не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування своїми обов'язками.

Проте в своїх поясненнях, запереченнях проти позову та в касаційній скарзі відповідач посилався на те, що від виконання своїх батьківських обов'язків він не ухилявся. З 2001 року мати дитини проживала вже з іншим чоловіком, а дитина проживала у позивачки. При цьому він був позбавлений можливості спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні і утриманні через перешкоди, які чинить у цьому позивачка, з якою в них склались неприязні стосунки і яка цього не заперечує. Крім того, позивач зазначає про те, що він любить дитину, ніколи від неї не відмовлявся, бажає турбуватись про неї, має можливість її матеріально підтримувати та разом жити, про що не заперечує і його теперішня дружина. Конфліктувати з позивачкою він не хотів, оскільки вона любить дитину, піклується про неї, до того ж це може травмувати саму дитину, чого він не бажає. Позивачці 71 рік і вона не зможе належним чином доглядати за підростаючим підростком, який уже не завжди її слухається.

У порушення вимог ст. ст. 212- 214 ЦПК України суди належним чином доводів та заперечень відповідача не перевірили; не звернули уваги на те, що висновок органу опіки та піклування є немотивованим і повинен оцінюватися в сукупності з іншими доказами. Крім того, мотивувальна частина рішення суду першої інстанції фактично стосується обставин, які стосуються позову про відібрання дитини чи визначення місця його проживання, а юридично важливі обставини, які відносяться до пред'явленого позову про позбавлення батьківських прав (ст. 164 СК України), судом залишились неповно з'ясованими.

За таких обставин судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України (1618-15) є підставою для скасування ухвалених судових рішень із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Дніпровського районного суд м. Києва від 10 червня 2008 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 11 листопада 2008 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.