Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до відкритого акціонерного товариства "Елекон" про зміну формулювання причин і дати звільнення, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, грошової компенсації за невикористану відпустку, вихідної допомоги та відшкодування моральної шкоди за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 8 грудня 2006 року й Апеляційного суду м. Києва від 19 грудня 2007 року,

У грудні 2005 року позивач звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що його звільнено з роботи на підставі п. 2 ст. 41 КЗпП України за результатами інвентаризації, проведеної за його відсутності.

Вважає звільнення таким, що проведено з порушенням трудового законодавства. Компресор, нестача якого виявлена інвентаризацією, він під облік не приймав.

Просив змінити формулювання причини його звільнення з п. 2 ст. 41 КЗпП України на ст. 38 указаного Кодексу, змінити дату звільнення на день ухвалення судом рішення та стягнути на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 1 172 грн. 09 коп., грошову компенсацію за невикористану відпустку в розмірі 1 262 грн. 40 коп., вихідну допомогу в сумі 3 600 грн. та на відшкодування моральної шкоди 20 тис. грн.

Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 8 грудня 2006 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 19 грудня 2007 року зазначене рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог про зміну формулювання причини звільнення та відшкодування моральної шкоди скасовано й у цій частині ухвалено нове рішення, яким змінено формулювання причини звільнення позивача з п. 2 ст. 41 на ст. 38 КЗпП України, стягнуто на користь ОСОБА_1 2 тис. грн. на відшкодування моральної шкоди; у решті рішення залишено без змін.

В обгрунтування касаційної скарги ОСОБА_1 посилається на невідповідність висновків судів обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права та просить скасувати у повному обсязі рішення судів першої та апеляційної інстанцій і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обгрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивач не надав доказів про визнання формулювання причин його звільнення неправильними або таким, що не відповідає чинному законодавству. Виходячи з того, що суд дійшов висновку про безпідставність вимог позивача про зміну формулювання причини звільнення, він вважав, що відсутні підстави для задоволення вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, моральної шкоди та вихідної допомоги. Оскільки позивач у день звільнення не працював і в наступному не з'явився для одержання нарахованих йому в день звільнення відповідно до ст. 116 КЗпП України 327 грн. 27 коп. заробітної плати та 840 грн. 39 коп. компенсації за невикористану відпустку, про що він був повідомлений листом, то ці кошти були розміщені на депозитному рахунку підприємства, що свідчить про те, що підприємство не допустило порушень трудового законодавства щодо проведення розрахунку зі звільненим працівником, та виключає його відповідальність за це.

Задовольняючи частково позов, апеляційний суд дійшов висновку, що звільнення позивача з підстав ст. 41 п. 2 КЗпП України є незаконним, оскільки він був тривалий час відсутній на роботі через хворобу; при цьому до приміщення, в якому зберігалися матеріальні цінності, за нестачу яких, виявлену інвентаризацією, був звільнений позивач у зв'язку з втратою довір'я, мали доступ інші особи. Після звільнення іншого працівника, який фактично виконував обов'язки ОСОБА_1, інвентаризація не проводилась.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні вимог про зміну дати звільнення та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, а також грошової компенсації за невикористану відпустку і вихідної допомоги, апеляційний суд виходив з того, що позивач не надав достатніх доказів того, що неправильне формулювання причини звільнення перешкоджало його працевлаштуванню.

Проте з такими висновками судів погодитися не можна.

Відповідно до ч. 3 ст. 235 КЗпП України в разі визнання звільнення таким, що не узгоджується із чинним законодавством, суд на прохання працівника, який у зв'язку з допущеним щодо нього порушенням законодавства про працю не бажає продовжувати трудові відносини з відповідачем, може визнати звільнення незаконним і, не поновлюючи працівника на роботі, змінити дату звільнення та формулювання його причини з посиланням на відповідну норму закону.

Апеляційний суд дійшов висновку, що звільнення позивача з підстав ст. 41 п. 2 КЗпП України є незаконним, оскільки він був тривалий час відсутній на роботі через хворобу, при цьому до приміщення, в якому зберігалися матеріальні цінності, за нестачу яких, виявлену інвентаризацією, був звільнений у зв'язку з втратою довір'я позивач, мали доступ інші особи. Після звільнення іншого працівника, який мав доступ до матеріальних цінностей, інвентаризація не проводилась.

Дійшовши висновку про незаконність звільнення позивача, суд не взяв до уваги того, що в цьому випадку фактично йшлося не лише про визнання формулювання причини звільнення неправильним, а й про визнання звільнення незаконним, що було б підставою для зміни формулювання причин звільнення, і в разі бажання позивача він підлягав би поновленню на роботі.

Унаслідок цієї помилки в застосуванні норм матеріального права суд допустив помилку й щодо висновку про відмову в задоволенні позовних вимог про зміну дати звільнення та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, грошової компенсації за невикористану відпустку й вихідної допомоги виходячи з того, що неправильне формулювання причини звільнення не перешкоджало працевлаштуванню, про що відсутні докази.

При цьому суд не з'ясував, чи бажав позивач продовжувати працювати у відповідача, чи працевлаштувався він на нову роботу, що має значення для правильного вирішення спору, оскільки зі змісту пояснень позивача вбачається, що він працевлаштувався на іншу роботу. Крім того, суд не встановив, з якого часу пройшло це працевлаштування, яка заробітна плата виплачувалася позивачу.

Отже, відмовляючи в задоволенні позовних вимог про зміну дати звільнення та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, грошової компенсації за невикористану відпустку й вихідної допомоги, як суд першої інстанції, так і апеляційний суд не взяли до уваги зміст ч. 3 ст. 235 КЗпП України, яка може бути застосована в разі, коли працівник не поновлюється на роботі; не врахували обставин, що мають значення для справи.

За таких обставин ухвалені у справі судові рішення в частині відмови в задоволенні вимог про зміну дати звільнення та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, а також грошової компенсації за невикористану відпустку й вихідної допомоги не можна визнати законними й обгрунтованими, вони підлягають скасуванню в зазначеній частині з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України, із передачею справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції; в іншій частині - залишенню без змін.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_1

Рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 8 грудня 2006 року й рішення Апеляційного суду м. Києва від 19 грудня 2007 року в частині відмови в задоволенні вимог про зміну дати звільнення та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, а також грошової компенсації за невикористану відпустку й вихідної допомоги скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

В іншій частині судові рішення залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.