817/540/13-а Про визнання частково недійсною податкову консультацію - 04.07.2013 Прийняття

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Державної податкової служби України у Рівненській області Державної податкової служби України на постанову Рівненського окружного адміністративного суду від "18" березня 2013 р. у справі за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 до Державної податкової служби України у Рівненській області Державної податкової служби України про визнання частково недійсною податкову консультацію,

Позивач - Фізична особа-підприємець ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Державної податкової служби у Рівненській області Державної податкової служби України про визнання частково недійсною податкову консультацію.

В обґрунтування заявлених позовних вимог вказує, що перебуває на загальній системі оподаткування та є платником ПДВ, окрім основного виду господарської діяльності, здійснює "Управління підприємствами", яка включає в себе діяльність арбітражних керуючих. Позивач звернувся до Державної податкової служби у Рівненській області з письмовим запитом наступного змісту: Чи має позивач право, як фізична особа-підприємець на загальній системі оподаткування включати до складу витрат:

- витрати, понесені ним під час перебування у відрядженні (добові), які безпосередньо пов 'язані із здійсненням діяльності з питань управління підприємствами;

- вартість придбаних меблів, обладнання для використання їх в господарській діяльності вартість яких перевищує більше 2500 гривень;

- суму сплачених ПДФО з власних доходів;

- витрати на технічне обслуговування автомобіля, який використовується тільки для здійснення діяльності з питань управління підприємствами (є в штатному розписі водій, оформляються подорожні листи на пробіг автомобіля, накази на які цілі використовується автомобіль);

- вартість придбаних товарів (робіт, послуг) у Фізичної особи-підприємця, що сплачує єдиний податок.

Позивач отримав відповідь щодо права фізичної особи-підприємця на загальній системі оподаткування включати до складу витрат суму сплачених ПДФО з власних доходів та вартість придбаних товарів (робіт, послуг) у Фізичної особи-підприємця, що сплачує єдиний податок. Однак, відповідь відповідача на інші питання запиту, на думку позивача, суперечать положенням Податкового кодексу України та унеможливлюють практичне застосування такої консультації - платником податків.

Позивач вважає, що в частині відповіді на питання чи має право позивач, як фізична особа-підприємець на загальній системі оподаткування включати до складу витрат витрати, понесені ним під час перебування у відрядженні (добові), які безпосередньо пов'язані із здійсненням діяльності з питань управління підприємствами, відповідач послався на норми статті пп. 140.1.7 п. 140.1 статті 140 ПКУ безпідставно зазначивши про те, що дані витрати не відносяться до витрат операційної діяльності, а тому не можуть бути віднесеними платником податків до складу витрат. При цьому, податковий орган не врахував, що приписами статті 140 ПКУ (Особливості визнання витрат подвійного призначення) передбачено, що витрати подвійного призначення тісно пов'язані із господарською діяльністю платника податку. Витрати, пов'язані із проведенням господарської діяльності, платник включає до складу своїх витрат. "Подвійність" цих витрат полягає у тому, що вони можуть бути пов'язані з господарською діяльністю платника або ж можуть бути і не визнані за такі витрати. Однак позивач стверджує, що фізична особа-підприємець будучи платником податків на загальній системі оподаткування та здійснюючи діяльність арбітражного керуючого, відповідно до п. 177.4. статті 177 ПК України, статті 51 Цивільного кодексу України, мас право включати до складу витрат витрати на відрядження, які документально підтверджені та пов'язані із здійснення господарської діяльності.

В частині відповіді на питання чи має право позивач, як фізична особа-підприємець на загальній системі оподаткування включати до складу витрат вартість придбаних меблів, обладнання для використання їх в господарській діяльності вартість яких перевищує більше 2500 гривень відповідач зазначив, що до складу витрат фізичної особи - підприємця на загальній системі оподаткування не включається вартість придбаного рухомого майна. При цьому, своєю консультацією податковий орган вказав на те, що при визначенні оподатковуваного прибутку платника податку витрати на придбання основних засобів (нематеріальних активів) враховуються у складі амортизаційних відрахувань.

Позивач вважає, що ні Податковий кодекс України, ні Закон України "Про бухгалтерській облік та фінансову звітність в Україні" (996-14) не позбавляє права фізичної особи-підприємця на загальній системі оподаткування вести бухгалтерський облік валових витрат основних фондів, що підлягають амортизації, а враховуючи норми п. 44.1. ст. 44 ПКУ - зобов'язує платника податків вести облік основних засобів, які в силу пп. 139.1.5. п. 139.1. ст. 139 розділу III ПК України підлягають амортизації. Амортизаційні відрахування підлягають включенню до складу витрат платника податку згідно статті 138 ПК України.

В частині відповіді на питання чи має право позивач, як фізична особа-підприємець на загальній системі оподаткування включати до складу витрат витрати на технічне обслуговування автомобіля, який використовується тільки для здійснення діяльності з питань управління підприємствами (є в штатному розписі водій, оформляються подорожні листи на пробіг автомобіля, накази на які цілі використовується автомобіль) відповідач послався лише на Положення про технічне обслуговування і ремонт дорожніх транспортних засобів автомобільного транспорту, що затвердження наказом Мінтрансу України № 102 від 30.03.1998 pоку (z0268-98) , норми якого визначають порядок проведення технічного обслуговування і ремонту дорожніх транспортних засобів і розповсюджується на юридичних та фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності, які здійснюють експлуатацію, технічне обслуговування і ремонт дорожніх транспортних засобів (за винятком тролейбусів, мопедів і мотоциклів) незалежно від форм власності.

На думку позивача відповідачем не в повному обсязі враховано визначення поняття "технічне обслуговування" транспортного засобу, що призвело до однобічного висновку про неможливість включення фізичною особою-підприємцем на загальній системі оподаткування до складу витрат витрати на технічне обслуговування транспортного засобу. Так, не враховано при наданні податкової консультації норми Правил надання послуг з технічного обслуговування і ремонту автомобільних транспортних засобів, затверджених наказом Міністерства транспорту України від 11.11.2002 pоку № 792.

Позивач вважає, що застосування оскаржуваної податкової консультації платником податків в частині відсутності права включати до складу витрат витрати понесені позивачем (арбітражним керуючим) на обслуговування автомобіля, який використовується тільки для здійснення господарської діяльності з питань управління підприємствами є порушення норм податкового законодавства України.

Постановою Рівненського окружного адміністративного суду від 18 березня 2013 року позов задоволено.

Суд першої інстанції визнав недійсним абзац 4 пункту 1 податкової консультації Державної податкової служби у Рівненській області ДПС України від 01.10.2012 року №19442/17-16, а саме те, що фізична особа-підприємець на загальній системі оподаткування не має права включати до складу витрат витрати, які понесені ним під час перебування у відрядженні, оскільки дані витрати не відносяться до операційної діяльності.

Визнав недійсним повністю пункт 2 податкової консультації Державної податкової служби у Рівненській області ДПС України від 01.10.2012 року №19442/17-16.

Визнав недійсним абзаци 4, 5 пункту 4 податкової консультації Державної податкової служби у Рівненській області ДПС України від 01.10.2012 року №19442/17-16, а саме те, що витрати на технічне обслуговування автомобіля відносяться згідно з п. 138.1 ст. 138 ПКУ до інших витрат, однак не вважаються витратами операційної діяльності. Враховуючи вищевикладене, фізичні особи - підприємці на загальній системі оподаткування не мають права включати до складу витрат витрати, які пов"язані з використанням транспортного засобу (вартість придбання запасних частин, придбання шин, технічного обслуговування тощо).

Відповідач не погодився з вказаною постановою, подав апеляційну скаргу, в якій з підстав порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права просить скасувати постанову Рівненського окружного адміністративного суду та ухвалити нову про відмову в задоволенні позову.

В судове засідання представник відповідача не прибув, про день, час та місце судового розгляду справи був повідомлений належним чином, про що свідчить розписка про вручення поштового відправлення.

Заслухавши суддю-доповідача, позивача, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Спірні правовідносини вникли у зв'язку наданням відповідачем податкової консультації, яка, на думку позивача суперечить змісту положень ПК (2755-17) , про допомогу в практичному застосуванні яких просив позивач, і стосуються відповідності оскаржуваної консультації вимогам пп. 140.1.4 п. 140.1 ст. 140, 14.1.138. п. 14.1. ст. 14, п. 44.1. статті 44 ПКУ, пп.138.10.2-138.10.4 ст.138, пп. 139.1.5. п. 139.1. ст. 139 ПК Ураїни.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У підпункті 14.1.172 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України визначено поняття "податкова консультація". Це - допомога контролюючого органу конкретному платнику податків стосовно практичного використання конкретної норми закону або нормативно-правового акта з питань адміністрування податків чи зборів, контроль за справлянням яких покладено на такий контролюючий орган.

Згідно пунктів 52.1 - 52.5 статті 52 Кодексу за зверненням платників податків контролюючі органи надають безоплатно консультації з питань практичного використання окремих норм податкового законодавства протягом 30 календарних днів, що настають за днем отримання такого звернення даним контролюючим органом.

Податкова консультація має індивідуальний характер і може використовуватися виключно платником податків, якому надано таку консультацію.

Консультації надаються органом державної податкової служби або митним органом, в якому платник податків перебуває на обліку, або вищим органом державної податкової служби або вищим митним органом, якому такий орган адміністративно підпорядкований, а також центральним органом державної податкової служби або спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі митної справи.

Контролюючі органи мають право надавати консультації виключно з тих питань, що належать до їх повноважень.

Положеннями статті 53 Податкового кодексу України визначено, що платник податків може оскаржити до суду як правовий акт індивідуальної дії податкову консультацію контролюючого органу, викладену в письмовій формі, яка, на думку такого платника податків, суперечить нормам або змісту відповідного податку чи збору.

Отже, податкова консультація є правовим актом індивідуальної дії, який містить правову позиції органу Державної податкової служби із застосування конкретних норм податкового законодавства, в межах повноважень.

З матеріалів справи слідує, що позивач зареєстрований як фізична особа-підприємець виконавчим комітетом Кузнецовської міської ради Рівненської області 20.06.2001 року з 12.06.2012 року є платником податку на додану вартість, здійснює господарську діяльність на загальній системі оподаткування за такими видами КВЕД (а.с.13):

- видання журналів та періодичних публікацій;

- друкування газет;

- надання інших послуг у поліграфічній діяльності;

- посередництво в торгівлі товарами широкого асортименту;

- роздрібна торгівля книгами, газетами та канцелярськими товарами;

- управління фінансовими ринками;

- купівля та продаж власного нерухомого майна;

- здавання в оренду власного нерухомого майна;

- діяльність агентств нерухомості;

- управління нерухомим майном;

- адвокатська діяльність;

- консультування з питань комерційної діяльності та управління;

- управління підприємствами;

- рекламна діяльність.

На підставі ліцензії Міністерства юстиції України від 06.12.2011 року серія АВ №600554 позивач здійснює діяльність арбітражного керуючого.

З матеріалів справи слідує, що 13.09.2012 року ФОП ОСОБА_3 звернувся до Державної податкової служби у Рівненській області з письмовим запитом № 13-09/12, зі змісту якого вбачається, що позивач, як фізична особа-підприємець на загальній системі оподаткування, на підставі ліцензії Мінюсту здійснює ліцензовану діяльність арбітражного керуючого (розпорядника, керуючого санацією, ліквідатора), здійснює господарську діяльність з управління підприємствами та просить Державну податкову службу у Рівненській області повідомити, чи має він право, як фізична особа-підприємець на загальній системі оподаткування, включати до складу витрат:

- витрати, понесені ним під час перебування у відрядженні (добові), які безпосередньо пов'язані із здійсненням діяльності з питань управління підприємствами;

- вартість придбаних меблів, обладнання для використання їх в господарській діяльності вартість яких більше 2500 гривень;

- суму сплаченого ПДФО з власних доходів;

- вартість придбаних товарів (робіт, послуг) у фізичної особи-підприємця, що сплачує єдиний податок.

01.10.2012 року Державна податкова служба у Рівненській області Державної податкової служби України надала позивачу податкову консультацію за № 19442/17-16 (а.с.17-19).

Щодо першого питання, а саме: чи фізична особа-підприємець на загальній системі оподаткування включати до складу витрат витрати, понесені ним під час перебування у відрядженні (добові), які безпосередньо пов'язані із здійсненням діяльності з питань управління підприємствами податковий орган надав відповідь, що позивач не має такого права, пославшись на положення Податкового кодексу України зазначивши, що ФОП на загальній системі оподаткування не має право включати до складу витрат витрати, які понесені ним під час перебування у відрядженні, оскільки дані витрати не відносяться до операційної діяльності.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що стаття 140 Податкового кодексу України передбачає особливості визнання витрат подвійного призначення, дає перелік витрат подвійного призначення (п. 140.1 ст. 140 Податкового кодексу України) і визначає особливості їх правового регулювання (п.п. 140.2 - 140.5 ст. 140 Податкового кодексу України).

Відповідно до пп. 140.1.7 п. 140.1 ст. 140 розділу III ПКУ при визначенні об'єкта оподаткування враховуються витрати на відрядження фізичних осіб, які перебувають у трудових відносинах із таким платником податку або є членами керівних органів платника податку, в межах фактичних витрат особи, яка відряджена, на проїзд (у тому числі перевезення багажу, бронювання транспортних квитків) як до місця відрядження і назад, так і за місцем відрядження (у тому числі на орендованому транспорті), оплату вартості проживання у готелях (мотелях), а також включених до таких рахунків витрат на харчування чи побутові послуги (прання, чищення, лагодження та прасування одягу, взуття чи білизни), на найм інших жилих приміщень, оплату телефонних розмов, оформлення закордонних паспортів, дозволів на в'їзд (віз), обов'язкове страхування, інші документально оформлені витрати, пов'язані з правилами в'їзду та перебування у місці відрядження, в тому числі будь-які податки, що підлягають сплаті у зв'язку із здійсненням таких витрат.

Зазначені в абзаці першому цього підпункту витрати можуть бути включені до складу витрат платника податку лише за наявності підтвердних документів, що засвідчують вартість цих витрат у вигляді транспортних квитків або транспортних рахунків (багажних квитанцій), у тому числі електронних квитків за наявності посадкового талона та документа про сплату за всіма видами транспорту, в тому числі чартерних рейсів, рахунків, отриманих із готелів (мотелів) або від інших осіб, що надають послуги з розміщення та проживання фізичної особи, в тому числі бронювання місць у місцях проживання, страхових полісів тощо.

Відповідно до п. 138.1. статті 138 Податкового кодексу України витрати, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, складаються із:

витрат операційної діяльності, які визначаються згідно з пунктами 138.4, 138.6-138.9, підпунктами 138.10.2-138.10.4 пункту 138.10, пунктом 138.11 цієї статті;

інших витрат, визначених згідно з пунктом 138.5, підпунктами 138.10.5, 138.10.6 пункту 138.10, пунктами 138.11, 138.12 цієї статті, пунктом 140.1 статті 140 і статтею 141 цього Кодексу;

крім витрат, визначених у пунктах 138.3 цієї статті та у статті 139 цього Кодексу.

Позивач здійснює в тому числі і діяльність "Управління підприємствами", яка включає в себе діяльність арбітражних керуючих (згідно Класифікації видів економічної діяльності Національного класифікатора України ДК 009:2005 прийнятого наказом Держспоживстандарту України від 26.12.2005 року № 375).

Даний вид діяльності згідно Класифікації видів економічної діяльності Національного класифікатора України ДК 009:2010 прийнятого наказом Держспоживстандарту України від 11.10.2010 року № 457 (vb457609-10) відповідає чинному на даний час виду діяльності "Консультування з питань комерційної діяльності й керування", що включає в себе діяльність арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів).

Підпунктом 138.10.2. п. 138.10. ст. 138 Податкового кодексу України встановлено перелік адміністративних витрат, спрямованих на обслуговування та управління підприємством:

а) загальні корпоративні витрати, в тому числі організаційні витрати, витрати на проведення річних та інших зборів органів управління, представницькі витрати;

б) витрати на службові відрядження й утримання апарату управління підприємством (у тому числі витрати на оплату праці адміністративного апарату) та іншого загальногосподарського персоналу;

в) витрати на утримання основних засобів, інших необоротних матеріальних активів загальногосподарського використання (оперативна оренда (у тому числі оренда легкових автомобілів), придбання пально-мастильних матеріалів, стоянка, паркування легкових автомобілів, страхування майна, амортизація, ремонт, опалення, освітлення, водопостачання, водовідведення, охорона);

г) винагороди за консультаційні, інформаційні, аудиторські та інші послуги, що отримує платник податку для забезпечення господарської діяльності;

ґ) витрати на оплату послуг зв'язку (пошта, телеграф, телефон, телекс, телефакс, стільниковий зв'язок та інші подібні витрати);

д) амортизація нематеріальних активів загальногосподарського використання;

е) витрати на врегулювання спорів у судах;

є) плата за розрахунково-касове обслуговування та інші послуги банків;

ж) інші витрати загальногосподарського призначення.

Статтею 177 Податкового кодексу України регулюється оподаткування доходів, отриманих фізичною особою - підприємцем від провадження господарської діяльності, крім осіб, що обрали спрощену систему оподаткування.

Так, п. 177.4. ст. 177 Податкового кодексу України встановлено, що до переліку витрат, безпосередньо пов'язаних з отриманням доходів, належать документально підтверджені витрати, що включаються до витрат операційної діяльності згідно з розділом III цього Кодексу.

З огляду на приписи вказаних правових норм, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що фізична особа-підприємець будучи платником податків на загальній системі оподаткування та здійснюючи діяльність арбітражного керуючого має право включати до складу витрат витрати на відрядження (добові), які документально підтверджені та прямо пов'язані із здійсненням господарської діяльності з управління підприємствами, визначені в Податковому кодексі України (2755-17) , як витрати операційної діяльності (п. 138.1. ст. 138 Податкового кодексу України).

За змістом п. 2 податкової консультації орган державної податкової служби вважає, що обов'язкове ведення бухгалтерського обліку складу валових витрат операційної діяльності та основних фондів чи нематеріальних активів, що підлягають амортизації, для фізичних осіб - підприємців на загальній системі оподаткування законодавством не передбачено. Таким чином, до складу витрат фізичної особи - підприємця на загальній системі оподаткування не включається вартість придбаного рухомого майна.

На думку колегії суддів суд першої інстанції обгрунтовано не погодився з позицією податкового органу.

Відповідно до ст. 51 Цивільного кодексу України, до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.

Зі змісту ч.1ст. 134 Господарського кодексу України слідує, що суб'єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб'єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб'єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених цим Кодексом.

Підпунктом 14.1.138. п. 14.1. ст. 14 Податкового кодексу України визначено, що основні засоби - матеріальні активи, у тому числі запаси корисних копалин наданих у користування ділянок надр (крім вартості землі, незавершених капітальних інвестицій, автомобільних доріг загального користування, бібліотечних і архівних фондів, матеріальних активів, вартість яких не перевищує 2500 гривень, невиробничих основних засобів і нематеріальних активів), що призначаються платником податку для використання у господарській діяльності платника податку, вартість яких перевищує 2500 гривень і поступово зменшується у зв'язку з фізичним або моральним зносом та очікуваний строк корисного використання (експлуатації) яких з дати введення в експлуатацію становить понад один рік (або операційний цикл, якщо він довший за рік).

Згідно п. 4 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 7 "Основні засоби", затвердженого наказом Міністерства фінансів України № 92 від 27.04.2000 року (z0288-00) , основні засоби - матеріальні активи, які підприємство/установа утримує з метою використання їх у процесі виробництва/діяльності або постачання товарів, надання послуг, здавання в оренду іншим особам або для здійснення адміністративних і соціально-культурних функцій, очікуваний строк корисного використання (експлуатації) яких більше одного року (або операційного циклу, якщо він довший за рік).

Такі витрати підлягають амортизації у порядку, визначному статтями 144 - 146 Податкового кодексу України та включаються до валових витрат у вигляді амортизаційних відрахувань.

Згідно з пп. 17.1.3. п. 17.1. ст. 17 Податкового кодексу України платник податків має право обирати самостійно метод ведення обліку доходів і витрат.

Частиною 3 ст. 2 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" встановлено, що суб'єкти підприємницької діяльності, яким відповідно до законодавства надано дозвіл на ведення спрощеного обліку доходів і витрат, ведуть бухгалтерський облік і подають фінансову звітність у порядку, встановленому законодавством про спрощену систему обліку і звітності.

Відповідно до статей 8, 9 Закону України "Про бухгалтерській облік та фінансову звітність в Україні" платник податку самостійно веде бухгалтерський облік.

Таким чином, Закон України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" (996-14) надає фізичній особі-підприємцю право вести спрощений облік доходів і витрат, при цьому не позбавляє його права вести бухгалтерський облік валових витрат основних фондів, що підлягають амортизації.

Крім того, п. 44.1. ст. 44 Податкового кодексу України визначає, що для цілей оподаткування платники податків зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством.

Отже, ні Податковий кодекс України, ні Закон України "Про бухгалтерській облік та фінансову звітність в Україні" (996-14) не позбавляє права фізичної особи-підприємця на загальній системі оподаткування вести бухгалтерський облік валових витрат основних фондів, що підлягають амортизації, а враховуючи норми пункту 44.1. статті 44 ПКУ - зобов'язує платника податків вести облік основних засобів, які в силу пп. 139.1.5. п. 139.1. ст. 139 розділу III ПК України підлягають амортизації.

Щодо можливості віднесення витрат на технічне обслуговування автомобіля згідно з п. 138.1 ст. 138 ПКУ до складу інших витрат, то суд першої інстанції, з позицією якого погоджується і колегія суддів, виходив з того, що перелік витрат, які не враховуються при визначенні оподатковуваного прибутку передбачено статтею 139 Податкового кодексу України. Витрат на технічне обслуговування автомобіля до вказаного переліку не віднесено.

Разом з тим, пунктом 14.1.138. ПКУ (2755-17) визначено, що основні засоби це матеріальні активи, у тому числі запаси корисних копалин наданих у користування ділянок надр (крім вартості землі, незавершених капітальних інвестицій, автомобільних доріг загального користування, бібліотечних і архівних фондів, матеріальних активів, вартість яких не перевищує 2500 гривень, невиробничих основних засобів і нематеріальних активів), що призначаються платником податку для використання у господарській діяльності платника податку, вартість яких перевищує 2500 гривень і поступово зменшується у зв'язку з Фізичним або моральним зносом та очікуваний строк корисного використання (експлуатації) яких з дати введення в експлуатацію становить понад один рік (або операційний цикл, якщо він довший за рік).

Згідно положення (стандарт) бухгалтерського обліку 7 "Основні засоби" (затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 27.04.2000 року №92 (z0288-00) ) основні засоби це матеріальні активи, які підприємство утримує з метою використання їх у процесі виробництва або постачання товарів, надання послуг, здавання в оренду іншим особам або для здійснення адміністративних і соціально-культурних функцій, очікуваний строк корисного використання (експлуатації) яких більше одного року (або операційного циклу, якщо він довший за рік).

Отже, транспортний засіб, що належить фізичній особі та використовується в господарській діяльності фізичної особи-підприємця (платником податку), який перебуває на загальній системі оподаткування в розумінні Податкового кодексу України є основним засобом (п. 14.1.138 ПКУ (2755-17) ).

Податковий орган, при наданні податкової консультації послався лише на Положення про технічне обслуговування і ремонт дорожніх транспортних засобів автомобільного транспорту, що затвердження наказом Мінтрансу України від 30 березня 1998 p. №102 (z0268-98) . Норми даного положення визначають порядок проведення технічного обслуговування і ремонту дорожніх транспортних засобів і розповсюджується на юридичних та фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності, які здійснюють експлуатацію, технічне обслуговування і ремонт дорожніх транспортних засобів (за винятком тролейбусів, мопедів і мотоциклів) незалежно від форм власності. При цьому відповідачем не враховано приписи Правил надання послуг з технічного обслуговування і ремонту автомобільних транспортних засобів (затверджених наказом Міністерства транспорту України від 11 листопада 2002p. №792 (z0122-03) ). Пунктом 24 даних правил визначено, що Виконавець оформляє для юридичних осіб окремі фінансові документи на оплату матеріалів і послуг з технічного обслуговування (включаючи необхідні діагностичні роботи) і окремі документи на оплату матеріалів і виконання робіт з ремонту (включаючи необхідні діагностичні роботи). Виконані роботи відносяться чи то до технічного обслуговування, чи то до ремонту на підставі переліків і порядку виконання робіт, регламентованих розробником (виробником) ДТЗ та їхніх складових і (чи) за записами, зробленими в інструкціях з експлуатації і (або) в сервісних книжках, а також у нормативних документах.

Якщо експлуатаційна документація Дорожнього транспортного засобу відсутня, віднесення виконаних робіт здійснюється за Положенням про технічне обслуговування і ремонт дорожніх транспортних засобів автомобільного транспорту (далі - Положення про технічне обслуговування і ремонт), затвердженим наказом Міністерства транспорту України від 30.03.98 №102 (z0268-98) та зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 28.04.98 за N 268/2708 (z0268-98) .

Відтак, при здійсненні технічного обслуговування чи ремонту транспортного засобу в першу чергу, для визначення конкретної процедури (ремонт чи технічне обслуговування), визначальним є експлуатаційна документація Дорожнього транспортного засобу, а не Положенням про технічне обслуговування і ремонт дорожніх транспортних засобів автомобільного транспорту.

Таким чином, пункт в) підпункту 138.10.2. статті 138 ПКУ визначає, що витрати на утримання основних засобів (комплекс операцій чи операція з підтримки роботоздатності або справності виробу під час використання за призначенням; зберігання і транспортування - згідно п. 1.3. Положення №102 (z0268-98) ) придбання пально-мастильних матеріалів, амортизація, ремонт (комплекс операцій щодо відновлення справності або роботоздатності виробів та відновлення ресурсів виробів чи їх складових частин - згідно п. 1.3. Положення №102 (z0268-98) ) відносяться до витрат операційної діяльності, а тому за умови їх документального підтвердження включаються до складу витрат фізичної особи-підприємця на загальній системі оподаткування.

Згідно із п. 138.2 ст. 138 ПК України всі витрати на технічне обслуговування повинні бути підтверджені первинними документами, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II ПК України (2755-17) .

Також податковим органом не враховано те, що "витрати на утримання основних засобів" зокрема транспортного засобу, включають в себе і технічне обслуговування і ремонт транспортного засобу.

Виходячи з наведеного, колегія суддів вважає, що вирішуючи даний спір, суд першої інстанції дав правильну правову оцінку обставинам у справі.

Відповідно до статті 200 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції не допустив порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судового рішення чи вчиненні процесуальних дій.