Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до приватного підприємства "Інтурекспрес" про визнання недійсним договору про повну матеріальну відповідальність та визнання незаконним наказу про звільнення,

У березні 2007 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до приватного підприємства "Інтурекспрес" (далі - ПП "Інтурекспрес") про визнання недійсним договору про повну матеріальну відповідальність та незаконним наказу про його звільнення.

Зазначав, що відповідно до наказу № 8-к від 7 червня 2006 року він був прийнятий на роботу на посаду майстра-будівельника на ПП "Інтурекспрес". Наказом № 6-п від 7 червня 2006 року його було призначено відповідальним за здійснення будівельно-монтажних робіт на будівельному об'єкті "Будівництво двоповерхового житлового будинку з мансардою і цокольним поверхом, розташованого по вул. Щорса, 9а у м. Ялті". 7 червня 2006 року між ним та відповідачем був укладений договір про повну матеріальну відповідальність.

Наказом № 39-к від 15 березня 2007 року його звільнено з роботи на підставі п. 2 ст. 41 КЗпП України.

Посилаючись на те, що відповідач незаконно уклав із ним договір про повну матеріальну відповідальність, оскільки займана ним посада не відноситься до переліку посад, з якими укладаються договори про повну матеріальну відповідальність і що його незаконно було звільнено з роботи, просив визнати недійсним договір про повну матеріальну відповідальність, укладений між ним і відповідачем, визнати незаконним наказ про його звільнення на підставі п. 2 ст. 41 КЗпП України та внести зміни до трудової книжки щодо підстав його звільнення.

Рішенням Ялтинського міського суду Автономної Республіки Крим від 1 лютого 2008 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 3 червня 2008 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення його позовних вимог у повному обсязі, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що до обов'язків позивача входила організація та контроль за здійсненням робіт на будівельному об'єкті, контроль за відпуском будівельних матеріалів для виконання робіт, а тому з ним на законних підставах був укладений договір про повну матеріальну відповідальність.

Проте погодитися з такими висновками судів не можна.

Установлено, що відповідно до наказу № 8-к від 7 червня 2006 року позивач був прийнятий на роботу на посаду майстра-будівельника на ПП "Інтурекспрес". Наказом № 6-п від 7 червня 2006 року ОСОБА_1 було призначено відповідальним за здійснення будівельно-монтажних робіт на будівельному об'єкті "Будівництво двоповерхового житлового будинку з мансардою і цокольним поверхом, розташованого по вул. Щорса, 9а у м. Ялті". 7 червня 2006 року між ОСОБА_1 та відповідачем був укладений договір про повну матеріальну відповідальність. Наказом № 39-к від 15 березня 2007 року позивача звільнено з роботи на підставі п. 2 ст. 41 КЗпП України.

Відповідно до ст. - 135-1 КЗпП України письмові договори про повну матеріальну відповідальність може бути укладено підприємством, установою, організацією з працівниками (що досягли вісімнадцятирічного віку), які займають посади або виконують роботи, безпосередньо зв'язані із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей. Перелік таких посад і робіт, а також типовий договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність затверджуються в порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України.

Вирішуючи спір, суд у порушення зазначених вимог закону не врахував, що перелік посад і робіт, з якими можуть бути укладені договори про повну матеріальну відповідальність, затверджується в порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, що відповідно до Переліку посад і робіт, з якими підприємства, установи організації можуть укладати письмові договори про повну матеріальну відповідальність за незабезпечення збереження цінностей, які передані на зберігання, обробку, продаж (відпуск), перевезення або застосуванням у процесі виробництва, затвердженою постановою Державного комітету Ради Міністрів СРСР з праці та соціальних питань від 28 грудня 1977 року № 447/24, посада майстра-будівельника до такого виду посад не відноситься.

Апеляційний суд на зазначене уваги не звернув, у порушення вимог ст. ст. 303, 315 ЦПК України належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги, в ухвалі не зазначив конкретних обставин і фактів, що спростовують такі доводи, і залишив рішення суду першої інстанції без змін.

За таких обставин колегія суддів вважає, що судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Ялтинського міського суду Автономної Республіки Крим від 1 лютого 2008 року та ухвалу Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 3 червня 2008 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.