Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Яреми А.Г.,

суддів: Левченка Є.Ф., Лихути Л.М.,

Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Криворізької міської ради, ОСОБА_2 про визнання недійсним державного акта на право приватної власності на землю,

У грудні 2006 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом до Криворізької міської ради, ОСОБА_2, мотивуючи свої вимоги тим, що відповідач ОСОБА_2 на підставі державного акта на право приватної власності на землю № 8114 від 5 січня 1999 року одержав у власність частину суміжної ділянки, розташованої по АДРЕСА_1, яка знаходиться в її користуванні відповідно до договору купівлі-продажу від 24 березня 2006 року.

Позивачка вважала, що такими діями відповідача порушено її право на користування зазначеною земельною ділянкою, та просила визнати недійсним державний акт на право приватної власності на землю № 8114 від 5 січня

1999 року.

Рішенням Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу від

19 жовтня 2007 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 4 червня

2008 року рішення Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу від

19 жовтня 2007 року скасовано та ухвалено нове рішення. Позов

ОСОБА_1 до Криворізької міської ради, ОСОБА_2 про визнання недійсним державного акта на право приватної власності на землю № 8114 від

5 січня 1999 року задоволено. Визнано недійсним державний акт на право приватної власності на землю на ім'я ОСОБА_2, зареєстрований 5 січня 1999 року в книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 8114.

У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно зі ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Відповідно до положень ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції обґрунтовано послався на те, що позивачка не надала суду ніяких доказів щодо свого права на спірну земельну ділянку та підстав для визнання державного акта на право приватної власності відповідача на земельну ділянку відповідно до укладеного договору купівлі-продажу недійсним, а змінювати чи уточнювати позовні вимоги не побажала.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги, апеляційний суд посилався на те, що спірний державний акт порушує права позивачки на користування земельною ділянкою, розташованою по АДРЕСА_1.

Проте погодитися з такими висновками апеляційного суду не можна з таких підстав.

Відповідно до ст. 225 ЦК України 1963 року право продажу майна належить власникові.

Судом установлено, що згідно з договором купівлі-продажу нерухомого майна від 12 серпня 1998 року, реєстраційний № 001/261-Н ОСОБА_3 і ОСОБА_4 продали, а ОСОБА_2 купив жилий будинок із господарськими спорудами № 157 по вулиці Свердлова в м. Кривому Розі. Згідно з договором купівлі-продажу земельної ділянки від 12 серпня 1998 року ОСОБА_3 і ОСОБА_5 продали, а ОСОБА_2 купив у них земельну ділянку площею 0,0858 га за зазначеною адресою для обслуговування жилого будинку та господарських споруд. На підставі цього договору був виданий державний акт про право приватної власності на землю, відповідно якому ОСОБА_2 передано у приватну власність земельну ділянку площею 0, 0858 га.

Відповідно до договору купівлі-продажу від 24 березня 2006 року ОСОБА_1 купила будинок АДРЕСА_1 в ОСОБА_6

Позивачка зазначала, що жилий будинок, який вона купила, фактично розташований на земельній ділянці, на яку ОСОБА_2 отримав державний акт на право приватної власності на землю.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов і визнаючи недійсним державний акт на право приватної власності на землю від 5 січня 1999 року, виданий на підставі договору купівлі-продажу від 12 серпня 1998 року, не взяв до уваги, що вищевказаний договір ніким не оспорений у встановленому законом порядку.

Таким чином, суд визнав недійсним державний акт на право приватної власності на землю, поставивши під сумнів право власності на спірну земельну ділянку її попередніх власників - продавців цієї ділянки ОСОБА_3 і

ОСОБА_5, яким згідно з державним актом на право приватної власності на землю було передано в приватну власність земельну ділянку 0, 0429 га та 0, 0429 га відповідно (а.с. 63, 64) і до яких вимоги не заявлялись, не взявши до уваги, що зазначені державні акти на право приватної власності на землю ніким не оспорені.

Задовольняючи позов, апеляційний суд також не врахував, що попередні власники будинку та користувачі земельної ділянки вимог щодо спірної земельної ділянки не заявляли, і не звернув уваги на перебіг строку позовної давності, який установлений ст. ст. 71, 75 ЦК України 1963 року для захисту права за позовом особи, право якої порушено, у три роки, обов'язковість застосування якого передбачена цим Кодексом.

За таких обставин, коли апеляційний суд безпідставно скасував рішення суду першої інстанції, ухвалене згідно із законом, рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 33-9 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 4 червня

2008 року скасувати, залишити в силі рішення Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу від 19 жовтня 2007 року.

Ухвала оскарженню не підлягає.