Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Сеніна Ю.Л.,

суддів: Левченка Є.Ф., Лихути Л.М.,

Охрімчук Л.І., Романюка Я.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання недійсним правочину,

У червні 2007 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом про визнання недійсним договору дарування 24/100 частин жилого будинку АДРЕСА_1, укладеного 16 березня 2007 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3

Свої вимоги обґрунтовував тим, що 7 лютого 2007 року він звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про відшкодування шкоди, заподіяної пожежею, яка сталась з вини відповідачки. Для забезпечення позову просив накласти арешт на 24/100 частини будинку, які належали ОСОБА_2 Ухвалою судді Славутського міськрайонного суду в порядку забезпечення позову було накладено арешт на частину будинку відповідачки.

Незважаючи на таку заборону, 16 березня 2006 року між

ОСОБА_2 та ОСОБА_3 був укладений договір дарування вказаної частини будинку.

Тому позивач просив суд визнати недійсним договір дарування з тих підстав, що він був укладений з метою приховання майна для забезпечення позову та вважючи, що в силу ст. 234 ЦК України договір є фіктивним.

Рішенням Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від

12 жовтня 2007 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Хмельницької області від 3 грудня 2007 року рішення Славутського міськрайонного суду від 12 жовтня 2007 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким визнано недійсним договір дарування

24/100 частин будинку АДРЕСА_1, укладений 16 березня 2007 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3

У касаційній скарзі ОСОБА_2 і ОСОБА_3 просять скасувати рішення апеляційного суду Хмельницької області від 3 грудня

2007 року й залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування судом норм матеріального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно зі ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Відповідно до положень ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що при укладанні договору дарування сторони мали намір передати право власності на частину будинку від матері до сина, вони цього досягли, заборони на відчуження на час укладення угоди не було, а тому підстави для визнання його фіктивним і недійсним відсутні.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги, апеляційний суд посилався на те, що при укладанні договору дарування не було дотримано вимоги п. 4 договору, а саме те, що дарувальницею було приховано від обдарованого обставину про наявність судового спору щодо належної їй частини будинку й перебування на момент посвідчення договору дарування під арештом.

Проте з таким висновком апеляційного суду погодитись не можна з таких підстав.

Судом установлено, що ОСОБА_2 була власником 24/100 частин будинку АДРЕСА_1, а позивач є співвласником іншої частини цього будинку. Унаслідок порушення відповідачкою правил безпеки при експлуатації опалюваної печі виникла пожежа, в результаті якої ОСОБА_1 було завдано матеріальну шкоду. У зв'язку з цим 8 лютого 2007 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_2

Ухвалою суду від 13 березня 2007 року постановлено накласти арешт на частину буднику, належну на праві приватної власності ОСОБА_2

Дана ухвала була постановлена одноособово суддею без виклику сторін.

Крім того, постанова про відкриття виконавчого провадження по накладенню арешту на 24/100 частини будинку АДРЕСА_1 була винесена державним виконавцем 16 березня 2007 року, а постанова про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження - 19 березня 2007 року, а 20 березня 2007 року за № 3403 направлена державному нотаріусу.

В Єдиний реєстр заборони відчуження об'єктів нерухомого майна реєстраційний напис стосовно спірного майна було внесено теж 20 березня 2007 року.

На час укладення оспорюваного договору дарування в наявності був витяг з Єдиного реєстру заборони відчуження об'єктів нерухомого майна, в якому станом на 16 березня 2007 року не було зареєстровано заборони.

Позов ОСОБА_1, який був у провадженні суду, стосувався відшкодування шкоди, а не спору щодо частини будинку відповідачів, а тому у нотаріуса під час укладення договору дарування 16 березня 2007 року не було перешкод для посвідчення указаного договору.

Таким чином посилання суду апеляційної інстанції на вимоги п. 4 договору, а саме те, що дарувальницею було приховано від обдарованого обставину про наявність судового спору щодо належної їй частини будинку, є необґрунтованим.

При встановленні зазначених фактів судом першої інстанції не було порушено норм цивільного процесуального закону, правильно застосовано норми матеріального права.

Апеляційний суд помилково скасував ухвалене згідно із законом рішення суду першої інстанції в порушення вимог ст. 303, 316 ЦПК України та безпідставно дійшов висновку про фіктивність правочину, відповідно до вимог ст. 234 ЦК України.

За таких обставин рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції з підстав, передбачених ст. 339 ЦПК України.

Керуючись ст. 336 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення апеляційного суду Хмельницької області від 3 грудня 2007 року скасувати, рішення Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 12 жовтня 2007 року залишити в силі.

Ухвала оскарженню не підлягає.