Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду

України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, в інтересах якої діє опікун ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про визнання договорів дарування, міни, купівлі-продажу частково недійсними й визнання права власності на 1/3 частину квартири, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 19 вересня 2007 року,

У жовтні 2006 року ОСОБА_1 звернувся до суду з названим позовом.

Зазначав, що з 1991 року проживав однією сім'єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_8, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1. Після її смерті відкрилась спадщина у виді 1/3 частки трикімнатної квартири АДРЕСА_1.

Проте ця частина квартири, на його думку, не може бути спадковим майном, оскільки є його власністю та була придбана ОСОБА_8 у 2004 році за рахунок коштів, отриманих від продажу чотирикімнатної квартири, яка була набута ОСОБА_8 та її донькою, ОСОБА_2 у 2000 році внаслідок укладення договорів міни й дарування двох двокімнатних квартир, одна з яких належала на праві власності йому, а друга належала на праві спільної власності ОСОБА_8 і ОСОБА_2.

Так, в листопаді 1994 року він приватизував двокімнатну квартиру АДРЕСА_2, а ОСОБА_8 з дочкою в лютому 2000 року приватизували двокімнатну квартиру АДРЕСА_3.

Внаслідок договору дарування від 25 травня 2000 року, за яким він подарував належну йому квартиру ОСОБА_4, а також договору міни від 25 травня 2000 року, за яким ОСОБА_8 і ОСОБА_2 поміняли належну їм квартиру на чотирикімнатну квартиру АДРЕСА_4, що належала на праві власності ОСОБА_4 і ОСОБА_5, вони сім'єю переїхали в останню квартиру, в якій мешкали до травня 2004 року.

9 липня 2004 року ОСОБА_8 і ОСОБА_2 продали цю квартиру та в цей же день купили спірну трикімнатну квартиру АДРЕСА_1, визначивши, що 1/3 частка квартири належить ОСОБА_8, а 2/3 частки - ОСОБА_2

Оскільки договір дарування фактично був платним, що визнав у 2000 році під час розгляду справи в суді ОСОБА_4, виплативши йому гроші за подаровану квартиру, і він, на його думку, є співвласником спірної квартири та спадкоємцем після смерті ОСОБА_8, ОСОБА_1 просив суд визнати за ним право власності на частки, а за ОСОБА_2 - на частку спірної квартири.

Уточнивши та доповнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просив суд визнати договір дарування квартири АДРЕСА_2, укладений 25 травня 2000 року між ним і ОСОБА_4, і договір міни квартири АДРЕСА_3 на квартиру АДРЕСА_4, укладений того ж дня між ОСОБА_8, ОСОБА_2 і ОСОБА_4, ОСОБА_5, удаваними та частково недійсними; договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_4, укладений 9 липня 2004 року між ОСОБА_8, ОСОБА_2 і ОСОБА_6, та договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений того ж дня між ОСОБА_7 і ОСОБА_8 й ОСОБА_2, частково недійсними та визнати за ним право власності на 1/3 частину останньої квартири, а також вселити його в цю квартиру.

Ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва від 24 травня 2007 року прийнято відмову ОСОБА_1 від вимог про визнання права власності на спадкове майно та провадження в цій частині справи закрито. Наступною ухвалою місцевого суду від 11 червня 2007 року вимоги ОСОБА_1 про визнання права на користування та вселення в квартиру виділені в окреме провадження.

Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 14 червня 2007 року в позові відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 19 вересня 2007 року рішення місцевого суду скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено: договір дарування квартири АДРЕСА_2 та договір міни квартири АДРЕСА_3 на квартиру АДРЕСА_4, укладені 25 травня 2000 року ОСОБА_1, ОСОБА_8 і ОСОБА_2 з ОСОБА_4 і ОСОБА_5, визнано частково недійсними; визнано ОСОБА_1 покупцем за договором міни зазначених квартир; визнано договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_4, укладений 9 липня 2004 року між ОСОБА_8, ОСОБА_2 і ОСОБА_6, а також договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 9 липня 2004 року між ОСОБА_8, ОСОБА_2 і ОСОБА_7, частково недійсними; визнано ОСОБА_1 продавцем та відповідно покупцем за цими договорами; визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/3 частку квартири АДРЕСА_1.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить рішення апеляційного суду скасувати та залишити в силі рішення місцевого суду, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відмовляючи в позові, місцевий суд виходив із того, що вимоги позивача щодо часткової недійсності договорів дарування і міни від 25 травня 2000 року є обґрунтованими, проте за цими вимогами він без поважних причин пропустив строк позовної давності, а правові підстави для визнання частково недійсними решти договорів і визнання за позивачем права власності на частку у спірній квартирі відсутні.

Скасовуючи рішення місцевого суду та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову, апеляційний суд дійшов висновку, що позивачем не було пропущено строк позовної давності, оскільки перебіг цього строку починається з часу коли він дізнався про порушення свого права у лютому 2006 року, а тому ОСОБА_8, відчужуючи квартири, частка в яких була набута за рахунок майна позивача, порушила його майнові права, які підлягають судовому захисту.

Проте повністю погодитися з таким висновком апеляційного суду не можна.

Відповідно до ч.ч. 1 і 2 ст. 213 ЦПК України - рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно вимог ст. 214 цього Кодексу - під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

При вирішенні справи місцевим судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_8 з 1991 року перебували у фактичних шлюбних відносинах. У 1992 році ОСОБА_8 народила дочку ОСОБА_2, яку ОСОБА_1 вважає своєю дочкою, але батьківство у встановленому законом порядку не оформлено.

ОСОБА_1 був власником двокімнатної квартири АДРЕСА_2, а ОСОБА_8 і неповнолітня ОСОБА_2 - співвласниками квартири АДРЕСА_3.

25 травня 2000 року ОСОБА_1 разом з ОСОБА_8 домовились з ОСОБА_4 про обмін їхніх квартир на належну останньому чотирикімнатну квартиру АДРЕСА_4. Проте цей обмін було оформлено шляхом укладення ОСОБА_1 договору дарування належної йому квартири ОСОБА_4 та договору міни, укладеному між ОСОБА_8, ОСОБА_2 і ОСОБА_4

В квартирі АДРЕСА_4 ОСОБА_1 з ОСОБА_8 і ОСОБА_2 проживали до її відчуження 9 липня 2004 року за договором купівлі-продажу ОСОБА_6 Того ж дня ОСОБА_8 і ОСОБА_2 придбали у ОСОБА_7 за договором купівлі-продажу квартиру АДРЕСА_1. За умовами цього договору ОСОБА_8 набула право власності на 1/3 частку, а ОСОБА_2 - на 2/3 частки цієї квартири.

В судовому засіданні місцевого суду ОСОБА_3 відповідно до вимог ч. 3 ст. 267 ЦК України заявила про застосування судом правил щодо позовної давності.

Ухвалюючи рішення про відмову в позові, місцевий суд обґрунтував свій висновок встановленням факту пропущення позивачем без поважних причин строку позовної давності.

Зробивши протилежний висновок про дотримання позивачем строку позовної давності, апеляційний суд вирішив спір по суті.

При цьому в порушення вимог ст.ст. 213, 214, 303 ЦПК України апеляційний суд висновок місцевого суду про пропущення строку позовної давності належним чином не спростував.

Так, згідно з вимогами ст. 79 ЦК УРСР 1963 року, чинного на час виникнення спірних правовідносин, перебіг строку позовної давності переривається пред'явленням позову в установленому порядку.

По спорах, в яких однією або обома сторонами є громадяни, перебіг строку позовної давності переривається також вчиненням зобов'язаною особою дій, що свідчать про визнання боргу.

Після перериву перебіг строку позовної давності починається спочатку; час, що минув до перериву, до нового строку не зараховується.

Пред'явлення позову, залишеного без розгляду, не перериває перебігу строку позовної давності.

Апеляційний суд при вирішенні питання про застосування правил позовної давності заяву ОСОБА_3 належним чином не перевірив і не взяв до уваги, що раніше, у 2000 році, ОСОБА_1 вже звертався до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5 і ОСОБА_8 про визнання договору дарування недійсним, визнання права власності та стягнення суми за договором міни, який ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 8 лютого 2001 року був залишений без розгляду з підстав ч. 4 ст. 229 ЦПК України 1963 року (а.с. 21), хоча ОСОБА_8 станом на 28 листопада 2000 року визнавала за ОСОБА_1 право власності на 1/3 частку в квартирі АДРЕСА_4 (а.с. 18). Після смерті ОСОБА_8, що настала ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_1 у квітні 2006 році звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5 і неповнолітньої ОСОБА_2 про поновлення строку позовної давності, визнання договорів дарування й міни недійсними та визнання права власності на частку квартири, який ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва від 5 жовтня 2006 року знову був залишений без розгляду з підстав п. 5 ч. 1 ст. 207 ЦПК України (а.с. 22).

Таким чином висновок апеляційного суду про дотримання позивачем строку позовної давності не ґрунтується на матеріалах справи, а питання про наявність чи відсутність поважних причин, необхідних для поновлення пропущеного строку, апеляційним судом не вирішувалося.

Вирішуючи справу, апеляційний суд не перевірив пояснення ОСОБА_1 (зазначені в позові) щодо сплати йому ОСОБА_3 грошей за подаровану ним квартиру, а також не дав правової оцінки наслідкам цих дій.

Крім того, апеляційний суд не вирішив питання щодо розміру часток у праві власності інших співвласників спірної квартири, а також належним чином не обґрунтував свого висновку про належність ОСОБА_1 саме 1/3 частки у спірному майні.

З огляду на наведене, ухвалене в справі рішення апеляційного суду не можна визнати законним й обґрунтованим, а тому воно підлягає скасуванню з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України, з передачею справи на новий апеляційний розгляд.

Керуючись ст.ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 19 вересня 2007 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.