Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів і за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визначення місця проживання дитини за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 10 грудня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 18 лютого 2008 року,

У липні 2007 року ОСОБА_1 пред'явила в суді позов до ОСОБА_2 про стягнення аліментів.

Зазначала, що з 26 січня 2000 року вона перебуває з відповідачем у зареєстрованому шлюбі, від якого мають неповнолітнього сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 народження.

З червня 2007 року вона з дитиною проживає окремо від відповідача в м. Полтаві, дитина ходить до дитячого садочка та знаходиться на її утриманні.

Посилаючись на те, що відповідач відмовляється в добровільному порядку надавати матеріальну допомогу, позивачка просила стягнути з відповідача на її користь на утримання неповнолітнього сина аліменти в розмірі частини з усіх видів заробітку до досягнення дитиною повноліття.

Заперечуючи проти позову, ОСОБА_2 пред'явив у суді зустрічний позов до ОСОБА_1 про визначення місця проживання дитини.

Зазначав, що дійсно перебуває з відповідачкою в зареєстрованому шлюбі, від якого вони мають неповнолітнього сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 народження. Їхня сім'я постійно проживала в с. Вовчик Лубенського району Полтавської області в будинку його батьків.

Сімейні відносини з відповідачкою не склалися.

Відповідачка, діючи всупереч його інтересам та інтересам дитини, переїхала з дитиною проживати до м. Полтави, де вона не має власного житла, роботи й самостійного заробітку.

Посилаючись на те, що він проживає в будинку разом зі своїми батьками, веде здоровий спосіб життя, працює, має добрий заробіток, має всі необхідні умови для проживання, виховання та нормального розвитку дитини, позивач просив визначити місце проживання дитини з ним.

Рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 10 грудня 2007 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Полтавської області від 18 лютого 2008 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено; позов ОСОБА_2 задоволено: визначено місце проживання малолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 народження, з батьком, ОСОБА_2, який проживає в будинку АДРЕСА_1.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати постановлені судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, і справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства й всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності та підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Проте зазначеним вимогам рішення суду не відповідає.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2 та визначаючи місце проживання малолітнього сина, ОСОБА_3, з ним, суд першої інстанції виходив із того, що він має кращі, ніж ОСОБА_1, матеріально-побутові умови для проживання, виховання та нормального розвитку дитини.

Проте з такими висновками суду погодитися не можна, оскільки суд дійшов їх із порушенням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст. 161 Сімейного кодексу України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в п. 24 постанови від 12 червня 1998 року № 16 "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України" (v0016700-98) , вирішуючи спори між батьками, які проживають окремо (в тому числі в одній квартирі), про те, з ким із них і хто саме з дітей залишається, суд виходячи із рівності прав та обов'язків батька й матері щодо своїх дітей повинен постановити рішення, яке відповідало б інтересам неповнолітніх. При цьому суд враховує, хто з батьків виявляє більшу увагу до дітей і турботу про них, їхній вік і прихильність до кожного з батьків, особисті якості батьків, можливість створення належних умов для виховання, маючи на увазі, що перевага в матеріально-побутовому стані одного з батьків сама по собі не є вирішальною умовою для передачі йому дітей.

Вирішуючи спір, суд у порушення вимог ст. ст. 212, 213 ЦПК України належним чином не перевірив ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, не з'ясував особисту прихильність дитини до кожного з них, не врахував вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення для правильного вирішення справи.

Поза увагою суду залишився принцип 6 Декларації прав дитини від 20 листопада 1959 року, в якій вказано, що малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виключні обставини, бути розлучена зі своєю матір'ю.

Крім того, відповідно до чч. 4,5 ст. 19 СК України при розгляді судом спорів щодо місця проживання дитини, обов'язковою є участь органу опіки і піклування, який також подає до суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

Судом розглянуто справу за відсутності представника органу опіки та піклування, який судом узагалі до участі у справі не залучався.

Відповідно до п. п. 1.3., 1.4. Правил опіки і піклування, затверджених наказом Державного комітету України у справах сім'ї та молоді, Міністерства освіти України, Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства праці та соціальної політики України 26 травня 99 року №34/166/131/88 та зареєстрованих у Міністерстві юстиції України 17 червня 1999 року за №387/3680 (z0387-99) , органами, які приймають рішення щодо опіки і піклування, є районні, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації, виконавчі комітети міських, районних у містах, сільських, селищних рад.

Безпосереднє ведення справ щодо опіки і піклування покладається у межах їх компетенції на відповідні відділи й управління місцевої державної адміністрації районів, районів міста Києва і Севастополя, виконавчих комітетів міських чи районних у містах рад.

Опікунська рада, на висновок якої посилався суд, відповідно до п. 1.6. зазначених Правил має дорадчі функції та створюється для допомоги в роботі при органах опіки та піклування.

Зазначені порушення закону залишилися поза увагою апеляційного суду.

З огляду на викладене постановлені судами рішення не можна визнати законними та обґрунтованими й вони підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 10 грудня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 18 лютого 2008 року скасувати.

Справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.