Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Гнатенка А.В.,

суддів: Барсукової В.М., Григор'євої Л.І.,

Гуменюка В.І., Луспеника Д.Д., -

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про встановлення порядку користування земельною ділянкою; за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи: приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_5, про визнання договору купівлі-продажу недійсним та поновлення права власності на частину житлового будинку за касаційною скаргою ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 13 лютого 2008 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 6 травня 2008 року,

У лютому 2006 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулись до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про встановлення порядку користування земельною ділянкою.

В заяві зазначали про те, що згідно договору купівлі-продажу від 22 липня 2002 року вони є співвласниками житлового будинку АДРЕСА_1, в якому 49/100 частин будинку належить позивачам, 34/100 - ОСОБА_4, а інші 17/100 - ОСОБА_5. Будинок розташований на земельній ділянці площею 476 кв.м. Посилаючись на те, що між сторонами виникли суперечки з приводу користування земельною ділянкою, просили встановити порядок користування земельною ділянкою відповідно до їх часток у праві власності на будинок. Під час розгляду справи позивачі доповнили свої вимоги та, уточнивши їх, просили виділити їм в натурі конкретні жилі приміщення та надвірні споруди, а також визначити порядок користування земельною ділянкою відповідно до висновку судової будівельно-технічної експертизи № 468/469 від 4 вересня 2006 року.

У квітні 2006 року ОСОБА_6 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 22 липня 2002 року 49/100 частин спірного житлового будинку та поновлення права власності на частину цього будинку, посилаючись на те, що ця угода була укладена на вкрай невигідних для неї умовах, оскільки їй терміново потрібні були гроші.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 16 травня 2006 року позови об'єднані в одне провадження.

Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 13 лютого 2008 року, залишеним без зміни ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 6 травня 2008 року, у задоволенні позову ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 і позову ОСОБА_6 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3. просять ухвалені судові рішення в частині відмови у задоволенні їх позову скасувати, посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права, та в цій частині ухвалити нове рішення про задоволення їх позову.

В іншій частині судові рішення не оскаржені.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що вимоги позивачів безпідставні, оскільки на час придбання позивачами 49/100 частин будинку порядок користування спірною земельною ділянкою був фактично визначений попередніми співвласниками, до того ж площа земельної ділянки, яка перебуває у фактичному користуванні сторін (488 кв.м.), не відповідає площі земельної ділянки, що закріплена за ними згідно з правовстановлюючими документами (476 кв.м).

Проте погодитись з такими висновками суду не можна, оскільки до них суд дійшов з порушенням норм процесуального права, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно з законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що згідно рішення виконавчого комітету Запорізької міської ради від 30 червня 1960 року розмір спірної земельної ділянки, що була виділена ОСОБА_8 під будівництво житлового будинку, становить 476 кв.м.

З акту огляду будинковолодіння від 19 травня 1972 року вбачається, що будинок вже з того часу фактично був розташований на земельній ділянці площею 488 кв.м. (а.с. 25, т.2).

Відповідно до аналогічного акту обстеження будинковолодіння від 3 квітня 2000 року, площа спірної земельної ділянки становить 476 кв.м., що відповідає даним правовстановлюючих документів (а.с. 186 т.1).

Проте згідно висновку додаткової судової будівельно-технічної експертизи ОП ЗМБТІ від 2 лютого 2007 року, призначеної у справі, фактична площа земельної ділянки, на якій розташовано спірний будинок, складає 488 кв.м.

Разом з тим причини таких розбіжностей судами не з'ясовані та не усунені.

Також з матеріалів справи вбачається, що висновком попередньої судової будівельно-технічної експертизи №468/469, проведеної 4 вересня 2006 року експертом Запорізького РСЕБ (а.с. 112, т.1), запропоновано встановити порядок користування земельною ділянкою, виходячи з розміру загальної площі земельної ділянки 476 кв.м. Суди не вказали, чому відхилені висновки цієї експертизи та запропоновані нею варіанти поділу будинку й підсобних приміщень в натурі згідно ідеальних часток власників будинку, чим порушені вимоги статей 212, 214 ЦПК України.

Взявши за основу висновок додаткової судової будівельно-технічної експертизи від 21 лютого 2007 року, суд також не дав оцінки зазначеному в ньому про те, що позивачі фактично займають земельну ділянку площею 201 кв.м., в той час коли повинні користуватися ділянкою розміром 233,24 кв.м. (49/100 від 476 кв.м.). Відповідачі ж займають ділянку площею 287 кв.м. замість 242,76 кв.м. (51/100 від 476 кв.м.).

Таким чином, відмовивши позивачам у позові, суд фактично не вирішив спір по суті, не з'ясував порушено чи не порушено їх право щодо користування земельною ділянкою та надвірними спорудами, а відмовив в позові саме з причини розбіжності між площею закріпленої за будинком земельної ділянки та площею ділянки, яка перебуває в фактичному користуванні сторін, так само не з'ясувавши причин таких розбіжностей.

Апеляційний суд на вказані недоліки уваги не звернув, обставин справи належним чином не з'ясував та безпідставно залишив рішення суду першої інстанції в силі.

Враховуючи, що судами неповно з'ясовані обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судові рішення ухвалені з порушенням норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, вони не можуть вважатися законними й обґрунтованими, а тому відповідно до ч. 2 ст. 338 ЦПК України підлягають скасуванню в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3, а справа в цій частині - передачі на новий розгляд до суду першої інстанції, в ході якого слід з'ясувати зазначене вище та ухвалити законне й обґрунтоване рішення.

Керуючись ст.ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України,

Касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 13 лютого 2008 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 6 травня 2008 року в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 скасувати, а справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.