Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного

Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Національної акціонерної страхової компанії "Оранта", треті особи Міністерство оборони України, Генеральна прокуратура України, про стягнення страхового відшкодування за державним обовязковим страхуванням працівників прокуратури за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 23 листопада 2006 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 12 лютого 2007 року,

У вересні 2005 року ОСОБА_1 звернувся до суду з названим позовом.

Зазначав, що з 19 березня 1980 року до 11 листопада 2004 року він проходив службу в органах прокуратури та працював на посаді старшого помічника військового прокурора Військово-Морських Сил України. Висновком МСЕК від 5 грудня 2004 року йому встановлено 20 % втрати працездатності у зв'язку з отриманим під час виконання службових обов'язків захворюванням. Для одержання страхового відшкодування за державним обов'язковим особистим страхуванням працівників прокуратури він 11 жовтня 2004 року звернувся до Севастопольської міської дирекції Національної акціонерної страхової компанії "Оранта" (далі - СМД НАСК "Оранта") з відповідною заявою, однак страхове відшкодування йому як прокурору виплачено не було.

Посилаючись на зазначене, ОСОБА_1 просив суд стягнути з НАСК "Оранта" на його користь 81204 грн. 24 коп. страхового відшкодування.

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 23 листопада 2006 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 12 лютого 2007 року, у позові відмовлено.

В обґрунтування касаційної скарги ОСОБА_1 посилається на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, в зв'язку з чим ставить питання про скасування судових рішень та ухвалення нового рішення про задоволення позову.

Колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відмовляючи в позові, місцевий суд, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що позивач втратив 20 % працездатності у зв'язку із захворюванням, отриманим під час виконання обов'язків військової служби; його страхування як військовослужбовця здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 19 серпня 1992 року № 488 "Про умови державного обов'язкового особистого страхування військовослужбовців і військовозобов'язаних, призваних на збори, і порядок виплат їм та членам їх сімей страхових сум" (488-92-п) (далі - Постанова КМУ № 488) за рахунок коштів Міністерства оборони України, а тому положення ст. 50 Закону України "Про прокуратуру" та постанови Кабінету Міністрів України від 19 серпня 1992 року № 486 "Про затвердження Порядку та умов державного обов'язкового особистого страхування працівників прокуратури" (486-92-п) (далі - Постанова КМУ № 486) щодо умов обов'язкового соціального страхування працівників прокуратури на позивача не поширюються.

Відповідно до ст.ст. 335, 337 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення з одних лише формальних міркувань.

При вирішенні справи суди виходили з того, що ОСОБА_1 працював в органах прокуратури з 19 березня 1980 року до 11 листопада 2004 року на посаді старшого помічника прокурора Військово-Морських Сил України. Висновком МСЕК від 5 грудня 2004 року йому встановлено 20 % втрати працездатності у зв'язку із захворюванням, отриманим під час виконання обов'язків військової служби.

Відповідно до ч. 4 ст. 50 Закону України "Про прокуратуру" життя і здоров'я працівників прокуратури підлягають обов'язковому державному страхуванню за рахунок коштів відповідних бюджетів на суму десятирічного грошового утримання за останньою посадою. Порядок та умови страхування встановлюються Кабінетом Міністрів України. Рішенням Конституційного Суду України від 25 жовтня 2007 року (va10p710-07) у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_2. щодо офіційного тлумачення положень ч. 4 ст. 50 Закону України "Про прокуратуру" вирішено, що в аспекті конституційного звернення положення ч. 4 ст. 50 Закону України "Про прокуратуру" в системному зв'язку з частиною п'ятою цієї статті слід розуміти так, що держава гарантує обов'язкове державне страхування прокурорам незалежно від особливостей статусу їх певних категорій.

Крім того, у цьому рішенні зазначено, що відповідно до ч. 5 ст. 17 Конституції України ст. 16 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" і п. 1 Умов, затверджених Постановою КМУ № 488 (488-92-п) , передбачають зобов'язання Міністерства оборони України як страхувальника військовослужбовців, які проходять службу на посадах прокурорів, лише у випадках, коли страхові події сталися при виконанні ними функцій військової служби. Такі випадки підпадають під іншу категорію страхових виплат, не пов'язаних з виконанням прокурорських повноважень, що дає підстави для застосування відповідного закону залежно від обставин настання страхових подій.

Установивши факт часткової втрати позивачем працездатності саме під час виконання обов'язків військової служби та визначивши правовідносини, зумовлені встановленим фактом, суд правильно застосував правові норми і ухвалив правильне по суті рішення, підстав для скасування якого колегія суддів не знаходить.

Керуючись ст.ст. 336, 337 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилити.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 23 листопада 2006 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 12 лютого 2007 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.