Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного

Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, Сакської центральної районної лікарні про відшкодування матеріальної та моральної шкоди за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 11 липня 2007 року та рішення Апеляційного суду Харківської області від 16 жовтня 2007 року,

У вересні 2002 року ОСОБА_1 звернувся до суду з названим позовом.

Зазначав, що 8 вересня 1999 року під час проведення операції з приводу інфікованого пролежня сідниці лікарем Сакської центральної районної лікарні (далі - Сакська ЦРЛ) ОСОБА_2 у його тілі було залишено ватні тампони та марлеві серветки, що призвело до погіршення стану його здоров'я та повторного хірургічного втручання.

Посилаючись на зазначене, ОСОБА_1 просив суд стягнути з відповідачів на його користь 7372 грн. 50 коп. на відшкодування матеріальної шкоди, що полягає у понесених ним витратах на лікування, 100000 грн. на відшкодування завданої моральної шкоди, а також стягнути щорічні платежі в сумі 5664 грн. на санаторне лікування, починаючи з 2002 року.

Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 11 липня 2007 року позов задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_2 на користь позивача 7372 грн. 50 коп. на відшкодування матеріальної шкоди та 15000 грн. компенсації моральної шкоди, а в решті вимог відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 16 жовтня 2007 року рішення місцевого суду змінено: зменшено розмір моральної шкоди до 5000 грн., а в решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_2 посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, в зв'язку з чим ставить питання про скасування судових рішень та передачу справи на новий розгляд до місцевого суду.

Колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Частково задовольняючи позов, місцевий суд виходив із того, що відповідно до Основ законодавства України про охорону здоров'я (2801-12) відповідальність за заподіяну позивачеві матеріальну й моральну шкоду повинен нести лікар з підстав, передбачених ст.ст. 1166 і 1168 ЦК України.

Змінюючи рішення місцевого суду та зменшуючи розмір відшкодування моральної шкоди, апеляційний суд виходив із тяжкості наслідків, що настали для позивача внаслідок винних дій лікаря ОСОБА_2

Однак повністю погодитися з такими висновками судів не можна.

Відповідно до чч. 1 і 2 ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно з вимогами ст. 214 цього Кодексу під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

При вирішенні справи суди виходили з того, що 6 червня 1999 року ОСОБА_1 звернувся до Сакської ЦРЛ з приводу утворення пролежня та свища в сідниці праворуч; 8 вересня 1999 року позивача було прооперовано лікарем цієї лікарні ОСОБА_2 й видалено частину тазової кістки та внутрішнього пролежня праворуч. У Сакській ЦРЛ ОСОБА_1 провів півтора місяці, потім його було переведено в Харківську обласну клінічну лікарню, де 25 жовтня 1999 року йому було проведено операцію лівої сідниці з приводу абсцеса в ній.

Покладаючи відповідальність за заподіяну позивачу шкоду на лікаря, місцевий суд вважав, що лікар ОСОБА_2 повинен нести цю відповідальність на підставі положень Основ законодавства України про охорону здоров'я (2801-12) та норм ст.ст. 1166 і 1168 ЦК України.

Однак відповідно до п. 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України (435-15) 2003 року Цивільний кодекс України (435-15) застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності.

Оскільки спірні правовідносини виникли під час дії ЦК УРСР (1540-06) 1963 року, то при вирішенні справи суд першої інстанції керувався положеннями ЦК України (435-15) 2003 року помилково.

Згідно з вимогами п. і) ч. 1 ст. 6 Основ законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 року № 2801-XII кожний громадянин України має право на охорону здоров'я, що передбачає відшкодування заподіяної здоров'ю шкоди.

Відповідно до ст. 80 Основ законодавства України про охорону здоров'я особи, винні у порушенні законодавства про охорону здоров'я, несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно із законодавством.

Статтею 34 цих Основ передбачено, що обов'язками лікуючого лікаря є своєчасне і кваліфіковане обстеження і лікування пацієнта. Пацієнт вправі вимагати заміни лікаря.

Лікар має право відмовитися від подальшого ведення пацієнта, якщо останній не виконує медичних приписів або правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров'я, за умови, що це не загрожуватиме життю хворого і здоров'ю населення.

Лікар не несе відповідальності за здоров'я хворого у разі відмови останнього від медичних приписів або порушення пацієнтом встановленого для нього режиму.

Статтею 441 ЦК УРСР 1963 року встановлено, що організація повинна відшкодувати шкоду, заподіяну з вини її працівників під час виконання ними своїх трудових (службових) обов'язків.

Судом встановлено, що на час проведення операції ОСОБА_2 працював у Сакській ЦРЛ та виконував покладенні на нього обов'язки (т. 1 а.с. 16).

Таким чином, при розгляді справи місцевий суд в порушення вимог ст. 214 ЦПК України не вирішив питання, яка правова норма підлягає застосуванню до спірних правовідносин та чи є Сакська ЦРЛ, з якою ОСОБА_2 перебував у трудових відносинах, належним відповідачем.

Згідно з вимогами ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Покладаючи на ОСОБА_2 обов'язок щодо відшкодування 7372 грн. 50 коп., понесених позивачем на лікування, суд першої інстанції не звернув уваги, що ОСОБА_1 не надав належних доказів у підтвердження понесених ним затрат, та задовольнив ці вимоги лише на підставі зробленого позивачем письмового розрахунку (т. 1 а.с. 8).

Зробивши висновок, що завдана позивачеві шкода виникла внаслідок винних дій лікаряОСОБА_2, місцевий суд у порушення вимог ст.ст. 60, 213, 214 ЦПК України належним чином не перевірив доводів відповідачів про те, що ускладнення здоров'я позивача виникло внаслідок порушеним ним самим режиму лікування (самовільного залишення лікарні протягом 12 годин), та що повторна хірургічна опе рація була проведена позивачеві не на правій, а на лівій сідниці, що виключає можливість виявлення в тілі прооперованого тампонів чи марлевих серветок, залишених при проведенні першої операції.

Не взявши до уваги висновки комісійних судово-медичних експертиз, за якими даних про наявність при повторній операції в тілі лівої сідниці ОСОБА_1 сторонніх предметів чи сполучення оперованої порожнини з правою сідницею не має, а також показання свідків - лікарів Харківської обласної клінічної лікарні щодо відсутності сторонніх предметів в рані позивача під час повторної операції, місцевий суд поклав в основу рішення висновки, які фактично носять характер припущення.

Апеляційний суд, у порушення вимог ст. 303 ЦПК України, на зазначені обставини уваги не звернув та належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги.

За таких обставин, ухвалені в справі судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими, а тому вони підлягають скасуванню з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України, з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст.ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 11 липня 2007 року та рішення Апеляційного суду Харківської області від 16 жовтня 2007 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.