Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Яреми А.Г.,

суддів: Левченка Є.Ф., Лихути Л.М.,

Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи - ОСОБА_5, ОСОБА_6, про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири,

У січні 2007 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 14 вересня 1998 року її батьки ОСОБА_3 та ОСОБА_4 продали ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1, при цьому порушено її, позивачки, майнові права як неповнолітньої на час продажу квартири, та позбавлено житла.

Позивачка просила визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 14 вересня 1998 року.

Судом до участі у справі як третіх осіб залучено ОСОБА_5, ОСОБА_6

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду від 12 липня 2007 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 17 січня 2008 року, в задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_1, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 просять скасувати ухвалені в справі судові рішення і справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Судом установлено, що договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 було укладено 14 вересня 1998 року, на той час позивачка була неповнолітньою, договір від її та неповнолітнього ОСОБА_6 імені укладала ОСОБА_4 на підставі дозволу, наданого рішенням виконавчого комітету Ужгородської міської ради № 149 від 26 серпня 1998 року.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд виходив із того, що відсутні підстави для визнання договору недійсним, оскільки він був укладений з дотриманням положень статті 145 КпШС України за наявності дозволу органу опіки та піклування, і права неповнолітніх дітей не були порушені.

Проте з такими висновками суду цілком погодитись не можна.

Відповідно до частини першої статті 48 ЦК УРСР 1963 року, чинного на час укладення договору купівлі-продажу, недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей.

Статтею 60 КпШС України, що діяв на час продажу квартири, обов'язком батьків визначено захист прав та інтересів їх неповнолітніх дітей.

Згідно статті 78 КпШС України якщо у неповнолітніх є належне їм майно, батьки управляють ним як опікуни і піклувальники без спеціального на те призначення, але з додержанням відповідних правил про опіку і піклування.

Відповідно до положень статті 128 КпШС України завданням опіки і піклування є, зокрема, захист особистих і майнових прав та інтересів неповнолітніх дітей.

Статтею 145 КпШС України передбачено, що опікун не вправі без дозволу органів опіки і піклування укладати угоди, а піклувальник - давати згоду на їх укладення, якщо вони виходять за межі побутових.

В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначала, що укладенням договору купівлі-продажу суттєво порушено її майнові права, оскільки вона була неповнолітньою й такою угодою її позбавлено права власності на частину квартири та взагалі житла, так як рішенням суду від 20 вересня 2004 року за позовом ОСОБА_2 її разом з іншими членами сім'ї виселено із квартири.

ОСОБА_4 не заперечувала проти позову, пояснюючи, що договір було укладено на вимогу її чоловіка ОСОБА_3 у зв'язку з погрозами з боку ОСОБА_2, вона реально сприймала погрози й була змушена написати заяву в міську раду для отримання дозволу на відчуження квартири, співвласниками якої були неповнолітні діти, але текст заяви диктував чоловік, вона безпідставно зазначила в заяві, що сім'я переїжджає до її матері у м. Ленінград, фактично ж такої мети не було, її матір проживала з ними.

Визнав позов також і ОСОБА_3, який підтвердив, що укладення договору купівлі-продажу було вимушеним у зв'язку з погрозами ОСОБА_2, а неповнолітні ОСОБА_1, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 були позбавлені можливості впливати на їх із дружиною дії.

Крім того ОСОБА_5 зазначав, що на час підписання ним договору йому було лише 17 років, однак орган опіки і піклування не надавав дозволу на укладення ним такої угоди.

Суд у порушення вимог статей 214, 215 ЦПК України на зазначене уваги не звернув, пояснень позивачки, відповідачів та третіх осіб належним чином не перевірив, відмовив у задоволенні позову виключно з підстав наявності рішення виконавчого комітету Ужгородської міської ради № 149 від 26 серпня 1998 року про надання ОСОБА_4 дозволу на укладення договору в інтересах позивачки, при цьому не перевірив обґрунтованості цього дозволу, не дослідив у повному обсязі обставин, що стали підставою для прийняття такого рішення та в наступному укладення договору, не дав оцінки й діям батьків позивачки ОСОБА_3 та ОСОБА_4 з огляду на положення статей 60, 78 КпШС України, а тому фактично не визначився з тим, чи ущемлює майнові права неповнолітніх дітей оспорюваний договір купівлі-продажу, оскільки не навів у рішенні достатніх мотивів, за яких дійшов протилежного висновку.

Апеляційний суд на зазначене уваги не звернув, у порушення вимог статей 303, 315 ЦПК України належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги, в ухвалі не зазначив конкретні обставини і факти, що спростовують такі доводи, і залишив рішення суду першої інстанції без змін.

За таких обставин ухвалені в справі судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених частиною другою статті 338 ЦПК України.

Керуючись статтею 336 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 задовольнити.

Рішення Ужгородського міськрайонного суду від 12 липня 2007 року та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 17 січня 2008 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.