6-12897св08 Про поділ спільного майна подружжя - 05.11.2008 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2про поділ спільного майна подружжя, за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 28 листопада 2007 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 березня 2008 року,

У липні 2005 року ОСОБА_1 звернувся в суд зі вказаними вище позовом, посилаючись на те, що з 1967 року по 2002 рік знаходився у шлюбі з відповідачкою, в період якого придбали майно, яке просив поділити, виділивши йому майна на суму 8000 грн., в тому числі й однокімнатну АДРЕСА_1 холодильник та пральну машину-автомат, а відповідачці виділити майна на суму 25525 грн., в тому числі й дві присадибні ділянки.

Рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 28 листопада 2007 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 березня 2008 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_1. просить ухвалені судові рішення скасувати, посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права, та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що спірна квартира, яку відповідачка придбала у 1999 році, є її особистою приватною власністю, оскільки рішенням суду про розлучення підтверджено той факт, що сторони з 1990 року не вели спільного господарства. Щодо іншого майна, то суд зазначив, що позивач не надав доказів його існування та його оцінки.

Апеляційний суд погодився з таким висновком суду, пославшись й на те, що відповідачка згодна передати позивачу холодильник, тому спору між ними немає.

Проте до таких висновків як суд першої інстанції, так і суд апеляційної інстанції дійшли з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Пленум Верховного Суду України у постанові № 11 від 21 грудня 2007 року "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" (v0011700-07) роз'яснив судам, що вирішуючи спори про поділ майна подружжя, слід враховувати, що само по собі розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності подружжя на майно, набуте за час шлюбу. При цьому необхідно встановити обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто (пункти 19,23,24).

Разом з тим, суди не встановили обсяг спільно нажитого майна подружжя не з'ясували джерело і час його придбання.

Відмовляючи в задоволенні позову щодо поділу квартири, придбаної на ім'я відповідачки у 1999 році, суди послалися на те, що є преюдиціальне рішення суду від ІНФОРМАЦІЯ_1 про розірвання шлюбу між сторонами, в якому зазначено, що сторони не ведуть спільне господарство з 1990 року. Проте суди не звернули увагу на зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1. про поділ спільного майна подружжя, в якому вона просить поділити спільну сумісну власність, в тому числі й спірну квартиру (а.с.18-19). Заявою від 23 січня 2007 року ОСОБА_2 просила залишити її зустрічний позов без розгляду (а.с. 42), проте суд першої інстанції відповідної ухвали не постановив та на порушення вимог ст. 215 ЦПК України рішення щодо цього позову не ухвалив, а суд апеляційної інстанції на порушення вимог п. 5 ч. 1 ст. 311 ЦПК України на вказані процесуальні порушення місцевого суду не звернув уваги.

Крім того, відмовляючи ОСОБА_1 в позові щодо поділу іншого майна, суд послався на те, що відповідачка згодна передати позивачу, зокрема, холодильник і спору між ними немає. Проте суд не звернув уваги на те, що визнання позову, як і визнання стороною певної обставини позову, є підставою для задоволення позову, а не для відмови в задоволенні позову (ч. 1 ст. 61, ст. 174 ЦПК України).

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1. щодо виділення йому певного майна, суд не вказав підстав, чому він відмовив у позові щодо виділення майна відповідачці, тобто позов про поділ майна подружжя фактично не вирішив.

Відповідно до розділу VII СК України (2947-14) (прикінцеві положення) цей Кодекс регулює відносини, які виникли з дня набрання ним чинності, тобто після 1 січня 2004 року.

Судом установлено, що все спірне майно сторін у справі придбано до моменту розірвання шлюбу, тобто до 2002 року. У зв'язку з цим у судів не було підстав для застосування до вказаних правовідносин норми СК України (2947-14) , а слід було застосувати норми КпШС України (2006-07) .

За таких обставин рішення судів не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості і зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України (1618-15) є підставою для скасування ухвалених судових рішень з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.