Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Григор'євої Л.І.,

суддів: Балюка М.І., Данчука В.Г.,

Барсукової В.М., Луспеника Д.Д.,-

розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору купівлі-продажу дійсним та визнання права власності на житловий будинок за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 11 жовтня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 25 грудня 2007 року,

У березні 2007 року позивачка звернулася до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 25 квітня 2005 року сторони спору домовилися про купівлю-продаж житлового будинку АДРЕСА_1 за узгодженою ними ціною в розмірі 6 800 грн. Зазначала, що сплатила відповідачці завдаток у розмірі 800 грн., отримала він неї розписку, яка була засвідчена сільським головою; вона вселилася в придбаний будинок, провела його ремонт, користувалася земельною ділянкою та сплачувала земельний податок. 12 грудня 2006 року сплатила решту суми - 5 800 грн. за вказаний будинок, однак ОСОБА_2 ухиляється від нотаріального оформлення договору купівлі-продажу спірного будинку, тому просила суд визнати договір купівлі-продажу будинку дійсним.

Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду від 11 жовтня 2007 року позов задоволено. Визнано, що між позивачкою та відповідачкою 25 квітня 2005 року укладено договір купівлі-продажу будинку АДРЕСА_1. Визнано за позивачкою право власності на зазначений будинок і стягнуто з ОСОБА_2 судові витрати в сумі 424 грн. 50 коп.

Рішенням апеляційного суду Київської області від 25 грудня 2007 року рішення міськрайонного суду змінено. Визнано дійсним договір купівлі-продажу жилого будинку АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 25 квітня 2005 року. У решті - рішення суду залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України касаційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що 25 квітня 2005 року сторони домовилися про купівлю-продаж житлового будинку АДРЕСА_1. На виконання домовленості ОСОБА_1 сплатила ОСОБА_2 аванс у розмірі 800 грн. та вселилася в спірний будинок.

Задовольняючи на підставі ст. 616 ЦК України позов ОСОБА_1, районний суд виходив із того, що між сторонами виникло зобов'язання - договір купівлі-продажу будинку, яке ними не виконане з вини відповідачки.

Письмовим доказом укладення сторонами договору купівлі-продажу будинку суд визнав розписку від 25 квітня 2005 року, засвідчену сільським головою. Цією розпискою ОСОБА_1 зобов'язувалася до травня 2006 року виплатити ОСОБА_2 гроші за будинок в сумі 6 800 грн., а на її звороті містяться підписи відповідачки про отримання від ОСОБА_1 до 12 грудня 2006 року 5 800 грн.

Змінюючи рішення районного суду та ухвалюючи нове рішення про визнання дійсним договору купівлі-продажу спірного будинку, апеляційний суд виходив із того, що відповідно до ч. 2 ст. 220 ЦК України 25 квітня 2005 року між сторонами було досягнуто всіх істотних умов договору купівлі-продажу будинку, позивачка частково виконала умови договору, але ОСОБА_2 ухиляється від нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу будинку.

Однак з висновками судів не можна погодитися з таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судові рішення зазначеним вимогам не відповідають.

Відповідно до ч. 1 ст. 656 ЦК України предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому, тобто зазначена норма допускає укладення договору купівлі-продажу майна, яке не є об'єктом права власності продавця на момент укладення договору.

Разом з тим виходячи з аналізу положень ч. 2 ст. 200, ст. ст. 657, 662 ЦК України, ч. 1 ст. 55 Закону України "Про нотаріат" норма ч. 1 ст. 656 ЦК України містить виключення, а саме не може бути укладений договір купівлі-продажу нерухомого майна, яке не є об'єктом права власності продавця на момент укладення договору, оскільки такий договір не міг бути посвідчений нотаріально в момент цього укладення через відсутність у продавця документа про належність йому будинку на праві власності, хоча цей договір підлягав обов'язковому нотаріальному посвідченню.

Таким чином, суд на підставі ч. 2 ст. 220 ЦК України може визнати дійсним такий договір, який на момент його укладення міг бути укладений сторонами з дотриманням вимог закону, у тому числі і щодо цього нотаріального посвідчення (ст. 657 ЦК України), однак одна зі сторін ухиляється від його нотаріального посвідчення.

Задовольняючи позов, суди виходили з факту належності ОСОБА_2 на праві власності спірного будинку, який належав її матері, ОСОБА_3 з моменту відкриття спадщини після смерті останньої - ІНФОРМАЦІЯ_1, який перейшов у власність відповідачки в порядку спадкування та на який нею отримано 17 серпня 2007 року свідоцтво про право на спадщину.

Однак зазначений висновок не узгоджується з нормою ч. 2 ст. 1299 ЦК України, відповідно до якої право власності на нерухоме майно виникає у спадкоємця з моменту державної реєстрації цього майна на відміну від часу виникнення права власності на інше спадкове майно ( ч. 5 ст. 1268, ч. 3 ст. 1223 ЦК України).

З матеріалів справи вбачається, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла мати відповідачки - ОСОБА_3 ( а.с. 13), яка була спадкоємцем за заповітом зазначеного житлового будинку після смерті ОСОБА_4 ( а.с. 20).

1 квітня 2005 року відповідачка звернулася до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини (а.с. 69) та отримала свідоцтво про право на спадщину за законом 17 серпня 2007 року, а 3 вересня 2007 року зареєструвала право власності на будинок (а.с. 73).

Таким чином, районний суд безпідставно дійшов висновку про те, що ОСОБА_2 мала 25 квітня 2005 року право на укладення договору купівлі-продажу будинку, хоча на той час не отримала свідоцтва про право на спадщину й не зареєструвала своє право на нерухоме майно відповідно до вимог ст. 182 ЦК України

Виходячи з наведеного судами допущено порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, у зв'язку з чим відповідно до ст. 338 ЦПК України судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції, ураховуючи, що для вирішення спору по суті необхідно встановити й інші факти, пов'язані з визнанням договору дійсним або недійсним.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 11 жовтня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 25 грудня 2007 року скасувати, передати справу на новий розгляд до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області.

Ухвала оскарженню не підлягає.