Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, товариства з обмеженою відповідальністю "Катмир" про стягнення боргу за договором позики,

У липні 2000 року ОСОБА_1 звернувся із зазначеним позовом посилаючись на те, що 30 грудня 1997 року він уклав із ОСОБА_2 договір позики, за умовами якого ОСОБА_2 взяв у борг у ОСОБА_1 22 тис. доларів США, що еквівалентно 40 тис. грн. на день укладення договору. У встановлений у договорі строк борг повернуто не було. Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив задовольнити його позовні вимоги та стягнути солідарно з відповідачів суму боргу у розмірі 123 тис. грн. та пеню за кожен день прострочення у розмірі 218 тис. грн.

Рішенням Євпаторійського міського суду від 8 грудня 2003 року, залишеним без зміни ухвалою Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 30 жовтня 2006 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу у розмірі 119 240 грн. та пеню за кожен день прострочення у розмірі 107 316 грн. В решті позову відмовлено. Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4витрати по оплаті судового збору у розмірі 100 грн. та на користь держави - суму державного мита у розмірі 2 165 грн. 56 коп.

У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 та стягуючи із ОСОБА_2 на його користь суму боргу у розмірі 119 240 грн. та пеню у розмірі 107 316 грн., суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, виходив з того, що між сторонами виникли правовідносини, що випливають із договору позики, а тому відповідач ОСОБА_2 повинен виконувати взяті на себе зобов'язання.

Однак з такими висновками суду погодитись не можна.

Договір позики між ОСОБА_2 та ОСОБА_1укладено 30 грудня 1997 року, тому до спірних правовідносин застосовуються норми Цивільного кодексу Української РСР (1540-06) від 18 липня 1963 року, із змінами і доповненнями.

Між сторонами виникли договірні правовідносини, які регулюються Главою 32 ЦК УРСР (1540-06) (1963 року).

Нормами цієї глави не передбачалося забезпечення виконання зобов'язань, що виникають із договору позики, пенею.

Прострочення грошового зобов'язання, згідно статті 214 ЦК УРСР (1963 року), дає кредиторові право вимагати у боржника сплати трьох процентів річних з простроченої суми, якщо законом або договором не встановлений інший розмір процентів.

Судом не враховано зазначені положення закону, а також не застосовані норми статті 214 ЦК УРСР (1963 року).

Крім того, не можна погодитися із рішенням суду першої інстанції в частині стягнення із ОСОБА_2 на користь держави державного мита у розмірі 1% від задоволеної суми позову, а саме 2 265 грн. 56 коп.

Стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. У разі задоволення позову із відповідача стягуються судові витрати в дохід держави пропорційно до задоволеної частини вимог (стаття 88 ЦПК України).

Встановлено, що судом першої інстанції стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4витрати по оплаті судового збору у розмірі 100 грн. та на користь держави - суму державного мита у розмірі 2 165 грн. 56 коп.

Проте, Декретом Кабінету Міністрів України "Про державне мито" від 21 січня 1993 року (7-93) передбачено, що розмір державного мита, у справах про стягнення грошових коштів, становить 1% ціни позову, але не менше трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і не більше ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

При ухваленні рішення судом не враховані зазначені норми законів.

Оскільки порушення норм матеріального та процесуального права призвело до неправильного вирішення справи, рішення суду першої інстанції та ухвала суду апеляційної інстанції підлягають скасуванню, а справа направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Рішення Євпаторійського міського суду від 8 грудня 2003 року та ухвалу апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 30 жовтня 2006 року скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для розгляду іншим суддею.

Ухвала оскарженню не підлягає.