Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Патрюка М.В.,

суддів: Костенка А.В., Мазурка В.А.,

Лященко Н.П., Перепічая В.С.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на половину жилого будинку за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення апеляційного суду Закарпатської області від 21 лютого 2008 року,

У липні 2007 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на половину жилого будинку, посилаючись на те, що з 1977 року до 1ІНФОРМАЦІЯ_1вона перебувала з відповідачем у зареєстрованому шлюбі. 28 грудня 1993 року мати відповідача,ОСОБА_3, подарувала ОСОБА_2 АДРЕСА_1 Позивачка зазначала, що спірний будинок за час шлюбу неодноразово добудовувався та внаслідок її трудових і грошових затрат істотно збільшилась вартість цього будинку. Просила визнати за нею право власності на половину будинку.

Рішенням Берегівського районного суду Закарпатської області від 23 жовтня 2007 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 21 лютого 2008 року рішення районного суду скасовано, ухвалено нове рішення, яким за ОСОБА_1 та ОСОБА_2. визнано право власності на половину будинку за кожним.

У касаційній скарзі ОСОБА_2. ставить питання про скасування рішення апеляційного суду, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та процесуального права, залишення без змін рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що 28 грудня 1993 рокуОСОБА_3 подарувала спірний будинок відповідачу та цей будинок зареєстрований на нього в установленому законом порядку, а ОСОБА_1 має право на грошову компенсацію за підсобні приміщення, оскільки вона дійсно брала участь у їх будівництві, що визнав ОСОБА_2. Але підстави для визнання за нею права власності на будинок відсутні.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позовних вимог, апеляційний суд посилався на те, що майно відповідача за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок трудових та грошових затрат позивачки, а тому за ОСОБА_1 необхідно визнати право власності на половину спірного будинку.

Проте з такими висновками судів погодитись не можна з таких підстав.

Судом установлено, що ОСОБА_1 уклала шлюб із ОСОБА_2. та стала проживати в АДРЕСА_1 з 1977 року, який було побудовано батьками відповідача в 1948 році. Після смерті батька відповідача власником указаного будинку стала його мати -ОСОБА_3, що підтверджується довідкою виконавчого комітету Варівської сільської ради Берегівського району Закарпатської області (а.с. 33). 28 грудня 1993 рокуОСОБА_3 подарувала ОСОБА_2 спірний будинок (а.с 46).

Відповідно до ч. 1 ст. 24, ст. 25 КпШС України, чинного на час укладання договору дарування будинку, майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Якщо майно, яке було власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно збільшилося у своїй цінності внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох, воно може бути визнане судом спільною сумісною власністю подружжя.

За змістом зазначеної норми особисте майно дружини, чоловіка може бути визнане об'єктом права спільної сумісної власності подружжя за наявності сукупності таких умов, як істотність збільшення вартості майна, збільшення такої вартості саме за час шлюбу, а також за наявності спільних трудових чи грошових затрат обох з подружжя або затрат другого з подружжя.

Ухвалюючи рішення, суд на зазначені вимоги закону уваги не звернув, у достатньому обсязі не визначився з характером спірних правовідносин, належним чином не встановив та не зазначив у рішенні обставин, які підтверджують спільну сумісну власність сторін на будинок, а саме: чи відбулося збільшення вартості спірного будинку саме за час шлюбу сторін, чи є таке збільшення його вартості істотним.

Висновок апеляційного суду про те, що ОСОБА_1 має право власності на половину будинку, є невмотивованим. У рішенні суду не зазначено вартість будинку на час укладання договору дарування та його збільшену вартість на час виникнення спору, оскільки саме з різниці цих вартостей слід виходити, визначаючи частку другого подружжя.

Ураховуючи викладене, судами першої та апеляційної інстанцій не досліджено всі обставини справи, вияснення цих обставин має суттєве значення для правильного вирішення спору.

За таких обставин рішення апеляційного суду та рішення суду першої інстанції не можуть залишатись у силі та підлягають скасуванню, а справа передачі на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст.ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Закарпатської області від 21 лютого 2008 року та рішення Берегівського районного суду Закарпатської області від 23 жовтня 2007 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.