Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Яреми А.Г.,

суддів: Левченка Є.Ф., Лихути Л.М.,

Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом КОСОБА_1 до Держави України в особі Відділення Державного казначейства у м. Рівному про відшкодування шкоди, завданої злочином,

У лютому 2005 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Держави України в особі Відділення державного казначейства у м. Рівному про відшкодування шкоди, завданої злочином.

Позивач зазначав, що 16 березня 2004 року на вулиці Макарова у

м. Рівному відносно нього було скоєно злочин, внаслідок якого йому була заподіяна матеріальна шкода в сумі 4 000 євро.

25 березня 2004 року за вказаним фактом була порушена кримінальна справа за ознаками злочину, передбаченого ч. 3 ст. 190 КК України. Проте 28 травня 2004 року слідство було зупинено у зв'язку з невстановленням осіб, які скоїли злочин. Оскільки на час звернення до суду з позовом особу, яка вчинила злочин не встановлено, позивач просив суд відшкодувати шкоду, завдану злочином, у відповідності з вимогами ст. 1177 ЦК України.

Рішенням Рівненського міського суду від 23 лютого 2005 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Рівненської області віл 13 лютого 2008 року рішення Рівненського міського суду від 23 лютого 2005 року скасовано та ухвалено нове рішення. Позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто з Головного управління Державного казначейства у Рівненській області на користь ОСОБА_1 22 020 грн.

У касаційній скарзі заступник прокурора Рівненської області просить скасувати рішення апеляційного суду Рівненської області від 13 лютого 2008 року, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов, апеляційний суд посилався на те, що якщо злочин мав місце, то усунення його наслідків, в тому числі шляхом відшкодування завданої потерпілому шкоди, є обов'язком держави.

Проте з таким висновком суду погодитись не можна виходячи з наступного.

Судом установлено, що 25 березня 2004 року слідчим відділом Рівненського МВ УМВС України у Рівненській області було порушено кримінальну справу за ч. 3 ст. 190 КК України по факту заволодіння шахрайським способом 4 000 євро.

28 травня 2004 року провадження по справі було зупинено на підставі

п. 3 ч. 1 ст. 206 КПК України, у зв'язку з невстановленням осіб, які скоїли злочин.

Злочин, передбачений зазначеною статтею, відноситься до категорії тяжких.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 49 КК України особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину і до дня набрання вироком законної сили минуло десять років.

Згідно з ч. 3 ст. 11-1 КПК України, якщо в ході дізнання та досудового слідства протягом строків, зазначених у ст. 49 КК України не встановлено особу, яка вчинила злочин, прокурор або слідчий за згодою прокурора направляє кримінальну справу до суду для вирішення питання про закриття у зв'язку із закінченням строків давності. Тому питання про закриття кримінальної справи на цій підставі може бути вирішене лише після закінчення перебігу указаного строку.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції прийшов до висновку, що обов'язок держави у особі органу дізнання чи досудового слідства проводити заходи щодо встановлення особи, яка вчинила злочин, існує до моменту набрання законної сили постанови суду про закриття провадження у справі на підставі ст. 11-1 КПК України і особа, яка вчинила злочин вважається невстановленою лише з указаного моменту.

При встановленні зазначених фактів судом не було порушено норм цивільного процесуального закону, а при ухваленні рішення правильно застосовані норми матеріального права.

Апеляційний суд помилково скасував зазначене рішення, застосувавши під час розгляду справи норму ст. 1177 ЦК України, у якій зазначено, що майнова шкода, завдана майну фізичної особи внаслідок злочину, відшкодовується державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною.

При цьому суд не взяв до уваги вимогу ч. 2 цієї статті, де зазначено, що умови та порядок відшкодування майнової шкоди, завданої майну фізичної особи внаслідок злочину, встановлюється законом.

На даний час законодавством не встановлено порядку відшкодування зазначеної шкоди.

За таких обставин рішення апеляційного суду підлягає скасуванню з залишенням в силі рішення суду першої інстанції з підстав, передбачених ст. 339 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 336, 338, 339 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу прокуратури Рівненської області задовольнити.

Рішення апеляційного суду Рівненської області віл 13 лютого 2008 року скасувати і залишити без змін рішення Рівненського міського суду від 23 лютого 2005 року.

Ухвала оскарженню не підлягає.