6-11564св08 Про визнання недійсними довіреностей на право розпорядження майном - 01.10.2008 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання недійсними довіреностей, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду Донецької області від 19 березня 2008 року,

У листопаді 2005 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до свого батька - ОСОБА_2, указуючи, що довіреність із правом передоручення на право розпорядження її нерухомим майном, складену від її імені на ім'я батька та посвідчену приватним нотаріусом ОСОБА_4, вона батькові не видавала й не могла підписати, тому що перебувала за межами України, у Канаді. Посилаючись на зазначені обставини, позивачка просила визнати цю довіреність недійсною, оскільки вона складена невідомими особами, на підставі цієї довіреності в подальшому ОСОБА_2 укладено договір дарування частини її нерухомого майна на ім'я ОСОБА_3 і довіреність на ім'я останнього на право розпорядження іншим її майном.

У березні 2006 року ОСОБА_1 звернулася до суду із додатковим позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання недійсною нотаріально посвідченої довіреності від 4 грудня 2003 року від імені її батька, що діяв на підставі передоручення за складеною від її імені довіреністю від 4 вересня 2002 року, на ім'я ОСОБА_3 на право розпорядження частиною її нерухомого майна, мотивуючи вимоги тим, що за рішенням суду від 13 лютого 2006 року її довіреність від 4 вересня 2002 року визнана недійсною, а з припиненням представництва за довіреністю втрачає чинність і передоручення.

У ході розгляду справи ОСОБА_1 на підставі третейської угоди у зв'язку зі скасуванням рішення суду від 13 лютого 2006 року звернулася до Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації "Український правовий союз" з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсною спірної довіреності від 4 вересня 2002 року. Рішенням цього суду від 30 серпня 2007 року позов задоволено, зазначену довіреність визнано недійсною з моменту її вчинення, тобто з 4 вересня 2002 року.

У зв'язку з цим 1 жовтня 2007 року позивачка звернулася до суду із заявою про залишення без розгляду позову в частині визнання недійсною довіреності від 4 вересня 2002 року з підстав набрання чинності рішенням третейського суду. Ухвалою суду першої інстанції від 14 листопада 2007 року позов у цій частині залишено без розгляду.

Рішенням Приморського районного суду м. Маріуполя від 25 січня 2008 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання довіреності недійсною задоволено, визнано з моменту її вчинення недійсною довіреність від 4 грудня 2003 року, видану ОСОБА_2 на ім'я ОСОБА_3, за реєстровим номером 3162.

Рішенням апеляційного суду Донецької області від 19 березня 2008 року рішення суду першої інстанції скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 порушує питання про скасування рішення апеляційного суду та залишення в силі рішення суду першої інстанції, мотивуючи свою вимогу порушенням судом апеляційної інстанціїнорм матеріального та процесуального права.

Обговоривши наведені в касаційні скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1, апеляційний суд виходив із того, що оскільки судом не перевірена дійсність первинної довіреності від 4 вересня 2002 року, а довіреність від 4 грудня 2003 року, вчинена ОСОБА_2 на підставі передоручення, у письмовій формі, нотаріально посвідчена і відповідає вимогам закону, то відсутні підстави для визнання її недійсною.

Однак висновки суду щодо обставин справи зроблені з порушенням норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання довіреності від 4 грудня 2003 року недійсною, з моменту її вчинення, суд першої інстанції обґрунтовано виходив із того, що рішенням третейського суду, яке набрало законної сили, встановлений факт того, що довіреність від 4 вересня 2002 року є недійсною, оскільки ОСОБА_1 її не підписувала і не надавала батькові права передоручення.

Таким чином, судом першої інстанції безспірно встановлено, що позивачка не надавала батькові права передоручення довіреності, тобто права на оформлення довіреності від 4 грудня 2003 року.

Ураховуючи наведене, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України визнає, що апеляційним судом було помилково скасовано правильне рішення суду першої інстанції, а тому рішення апеляційного суду підлягає скасуванню, а рішення районного суду -залишенню в силі з підстав, передбачених ст. 339 ЦПК України.

Проте з рішення суду першої інстанції слід виключити посилання на те, що рішення третейського суду вважається судовим рішенням у цивільній справі, тобто має преюдиційне значення, оскільки відповідно до п.4 Рішення Конституційного Суду України, третейські суди не здійснюють правосуддя, їх рішення не є актами правосуддя, самі вони не входять до системи судів загальної юрисдикції.

Крім того, виходячи з самого факту визнання третейським судом довіреності недійсною, вказівка про преюдиційність цього рішення є зайвою.

Керуючись ст. ст. 339, 344, 345 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення апеляційного суду Донецької області від 19 березня 2008 року скасувати.

Залишити в силі рішення Приморського районного суду м. Маріуполя від 25 січня 2008 року, виключивши з його мотивувальної частини вказівку про те, що рішення Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації "Український правовий союз" від 30 серпня 2007 року має преюдийне значення.