Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Патрюка М.В.,

суддів: Костенка А.В., Перепічая В.С.,

Лященко Н.П., Пшонки М.П.,-

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до державного підприємства (далі - ДП) "Чорнобильсервіс" про стягнення невиплаченої частини заробітної плати, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 18 грудня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 22 лютого 2008 року,

У липні 2007 року ОСОБА_1звернувся до суду з вищезазначеним позовом, посилаючись на те, що з 1998 року працює в зоні відчуження на ДП "Чорнобильсервіс" на посаді майстра.

Вважаючи, що відповідач порушує його право на отримання доплати належного розміру за працю на території зони відчуження, передбаченої ч. 3 ст. 39 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (далі - Закон від 28 лютого 1991 року № 796-ХІІ (796-12) ) та постановою Кабінету Міністрів України від 29 січня 2003 року № 137 (137-2003-п) , позивач просив стягнути з ДП "Чорнобильсервіс" доплату до заробітної плати за роботу в зоні відчуження в сумі 336 278 грн. 65 коп. за період з 1 січня 2003 року до 31 грудня 2005 року.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 18 грудня 2007 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 22 лютого 2008 року, у задоволенні позову відмовлено.

У поданій касаційній скарзі ОСОБА_1просить скасувати ухвалені у справі судові рішення, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно зі ст. 15 ЦПК України суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Пунктом 1 ч. 1 ст. 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України (2747-15) ) спори фізичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності віднесено до компетенції адміністративних судів.

Завданням адміністративного судочинства відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України справи адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.

Суб'єктом владних повноважень відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 3 цього Кодексу є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.

Судом установлено, що вимоги позивача зводяться до визнання неправомірними дій суб'єктів владних повноважень щодо встановлення розміру та виділення коштів для виплати йому доплати за роботу в зоні безумовного (обов'язкового) відселення в 2003-2005 роках, а також стягнення такої доплати з роботодавця.

Підставою позовних вимог визначено ч. 3 ст. 39 Закону від 28 лютого 1991 року № 796- XII та постанову Кабінету Міністрів України від 29 січня 2003 року № 137 (137-2003-п) , якою встановлено доплати й компенсації особам, які працюють у зоні відчуження і зоні безумовного (обов'язкового) відселення після повного відселення жителів.

Відповідно до ст. 62 Закону від 28 лютого 1991 року № 796- XII роз'яснення порядку застосування цього Закону провадиться у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, рішення якого є обов'язковими для виконання міністерствами та іншими центральними органами державної виконавчої влади України, місцевими органами виконавчої влади, всіма суб'єктами господарювання, незалежно від їх відомчої підпорядкованості та форм власності.

Фінансування витрат, пов'язаних з реалізацією зазначеного Закону, як гарантія соціального захисту громадян здійснюється за рахунок державного бюджету (ст. 63 Закону від 28 лютого 1991 року № 796- XII).

Вирішуючи спір, суди залишили поза увагою ту обставину, що відповідно до ч. 3 ст. 39 Закону від 28 лютого 1991 року № 796- XII доплата громадянам, які працюють у зоні відчуження, встановлюється за рішенням Адміністрації зони відчуження і зони безумовного (обов'язкового) відселення згідно з положенням, затвердженим Кабінетом Міністрів України, а не самими суб'єктами господарювання.

Відповідно до п. 1 Положення про державний департамент - Адміністрацію зони відчуження і зони безумовного (обов'язкового) відселення (далі - Адміністрація), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11 серпня 2000 року № 1263 (1263-2000-п) , Адміністрація є урядовим органом державного управління, який діє у складі МНС України та йому підпорядковується.

Адміністрація вирішує питання фінансування всіх заходів на території зони відчуження і зони безумовного (обов'язкового) відселення та є розпорядником цих державних коштів.

З огляду на вищезазначене частина вимог у справі є публічно-правовим спором фізичної особи із суб'єктами владних повноважень щодо оскарження їх дій, розгляд якого проводиться за правилами адміністративного судочинства, а частина - трудовим спором, який повинен розглядатися в порядку цивільного судочинства.

Між тим, відповідно до ч. 3 ст. 21 КАС України та ст. 16 ЦПК України не допускається об'єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.

Однак суди на зазначене уваги не звернули, не уточнили змісту вимог позивача та вирішили всі вимоги за правилами цивільного судочинства, допустивши таким чином порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи та відповідно до вимог ч. 2 ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування ухвалених судових рішень із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись п. 2 ч. 1 ст. 336, ч. 2 ст. 338, п. 2 ч. 1 ст. 344 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 18 грудня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 22 лютого 2008 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.