Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про поділ квартири, що знаходиться у спільній частковій власності, за зустрічним позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА_1, Першої Львівської державної нотаріальної контори про визнання недійсними заповіту та свідоцтва про право на спадщину за заповітом, за касаційними скаргами ОСОБА_1 та заступника прокурора Львівської області в інтересах ОСОБА_1 на рішення Галицького районного суду м. Львова від 25 жовтня 2007 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Львівської області від 14 лютого 2008 року,

У серпні 2003 року ОСОБА_1 звернувся в суд із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про поділ квартири, що знаходиться у спільній частковій власності. В обґрунтування заявлених вимог посилався на те, що з 1977 року фактично мешкав, а з 2000 року зареєстрований у квартирі АДРЕСА_1. Проживав спочатку у фактичному, а згодом - у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_4, яка разом з відповідачами в 1995 році приватизувала квартиру, ставши власником 1/3 її частини. У 1996 році ОСОБА_4 залишила заповіт на його ім'я, а в 2000 році - померла. Згідно з витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно йому на праві спільної часткової власності належить 1/3 частка квартири АДРЕСА_1. Підставою виникнення права власності є свідоцтво про право на спадщину, видане Першою Львівською державною нотаріальною конторою. По 1/3 частині спірної квартири належить відповідачам. Квартира складається з чотирьох кімнат житловою площею 69,2 кв.м та кухні. Загальна площа квартири складає 98,8 кв.м. Кожному зі співвласників належить 1/3 частина цієї квартири, що складає 33 кв.м. У зв'язку з наявністю технічної можливості виділити його частку в окрему квартиру з окремим входом, ОСОБА_1 просив провести поділ її в натурі.

ОСОБА_2, ОСОБА_3 звернулися в суд із зустрічним позовом до ОСОБА_1, Першої Львівської державної нотаріальної контори про визнання недійсними заповіту та свідоцтва про право на спадщину за заповітом. Свої позовні вимоги вони обґрунтовували тим, що ОСОБА_4 на момент посвідчення заповіту була тяжко хворою, їй призначалися медикаменти, які істотно знижують самооцінку власних вчинків, адекватне сприйняття обставин своєї поведінки й оточуючої дійсності. У день посвідчення заповіту - 16 листопада 1996 року - біля 7 години ранку вона через різке погіршення самопочуття оглядалася вдома лікарем, який констатував тяжкий стан та ввів седативні препарати. Після прийняття таких медикаментів ОСОБА_4 декілька годин перебувала в стані приглушеної свідомості. Спадкове розпорядження вчинялося об 11 годині 10 хвилин, тобто в час, коли психіка ОСОБА_4 могла бути настільки хворобливо обтяжена, що позбавила її можливості правильно усвідомлювати суть та юридичні наслідки угоди.

Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 25 жовтня 2007 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Львівської області від 14 лютого 2008 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено, зустрічний позов ОСОБА_2, ОСОБА_3 задоволено.

У касаційних скаргах ОСОБА_1 і заступник прокурора Львівської області в інтересах ОСОБА_1 просять скасувати ухвалені у справі рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні зустрічного позову, посилаючись на неправильне застосування судовими інстанціями норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з таких підстав.

Ухвалюючи рішення про визнання недійсними заповіту та свідоцтва про право на спадщину за заповітом, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що на час вчинення заповіту ОСОБА_4 відповідно до свого психологічного стану не могла розуміти значення своїх дій і керувати ними, суди при цьому посилалися на акт психологічної посмертної судово-психіатричної експертизи №6, згідно з яким ОСОБА_4 характерні індивідуально-психологічні особливості, як демонстративність, яскравість емоційних проявів, схильність до навіювання та фантазування, егоцентричність, емоційна лабільність, вразливість. Поряд із цим (після онкологічного захворювання) у ОСОБА_4 відмічаються такі психологічні особливості, як нестійкість настрою зі схильністю до депресивних реакцій, неврівноваженість, замкнутість, фіксованість на своїх хворобливих відчуттях, підвищена навіюваність та вразливість, залежність від внутрішніх і зовнішніх обставин, пригніченість волі та притуплення відчуття гостроти й важливості ситуації. Перераховані індивідуально-психологічні особливості могли істотно вплинути на здатність ОСОБА_4 розуміти значення своїх дій та керувати ними під час складання заповіту.

Проте з такими висновками судів погодитися не можна з таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 та ОСОБА_4 неодноразово укладали шлюб і розривали його. Ухвалюючи рішення та визнаючи заповіт недійсним, суди не перевірили, чи не перебувала ОСОБА_4 на момент смерті в шлюбі з ОСОБА_1, у такому разі останній був би спадкоємцем першої черги й отримав би право на спадщину за законом, а не за заповітом. У відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було б відсутнє право на оскарження свідоцтва про право на спадщину за законом, якби таке отримав позивач, а визнання недійсним заповіту не мало б правового значення.

Відповідно до чинного на час звернення до суду ЦК УРСР (1540-06) ОСОБА_3 на момент смерті ОСОБА_4 як її племінник не мав суб'єктивного права на пред'явлення позову, оскільки не входив ні до якої черги спадкоємців за законом.

Також у матеріалах справи наявні не перевірені судами дані про те, що відповідачам про наявність заповіту на ім'я ОСОБА_1 стало відомо ще до смерті ОСОБА_4, проте до суду із зустрічним позовом про визнання заповіту недійсним ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулися лише 14 січня 2004 року.

Крім того, матеріалами справи встановлено, що ОСОБА_4 знаходилася на обліку в канцер-реєстрі Львівської області з 1999 року з діагнозом - рак молочної залози, а заповіт на ім'я ОСОБА_1 вона склала 16 листопада 1996 року. Оскільки судами ці питання в повній мірі не з'ясовувалися, то висновок про визнання заповіту недійсним у такому випадку є передчасним.

При викладених обставинах ухвалені у справі рішення без змін залишатися не можуть і підлягають скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції, у ході якого суду слід урахувати наведене й залежно від установленого вирішити спір.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційні скарги ОСОБА_1 та заступника прокурора Львівської області в інтересах ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Галицького районного суду м. Львова від 25 жовтня 2007 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Львівської області від 14 лютого 2008 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення й оскарженню не підлягає.