Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання таким, що втратив право користування жилим приміщенням, за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Подільського районного суду м. Києва від 3 травня 2007 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду м. Києва від 23 липня 2007 року,

У березні 2007 року ОСОБА_1 звернулася до суду в порядку ст.ст. 71, 72, 107 ЖК України з позовом до ОСОБА_2 про визнання таким, що втратив право користування жилим приміщенням у квартирі АДРЕСА_1, посилаючись на те, що відповідач не проживає у вказаній квартирі з 1996 року, а лише залишається прописаним у ній. Оскільки відповідач забрав усі особисті речі та переїхав на постійне місце проживання до своєї сім'ї, перешкод у вселенні йому ніхто не чинить, він не оплачує рахунки за комунальні послуги, не бере участі в поточному ремонті квартири, не цікавиться нею та не намагається вселитися, а тому втратив право користування жилим приміщенням.

Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 3 травня 2007 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду м. Києва від 23 липня 2007 року, позов задоволено. Постановлено визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування жилим приміщенням у квартирі АДРЕСА_1.

ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постановлені судові рішення й направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Задовольняючи позов, місцевий суд, з висновками якого погодилася й апеляційна інстанція, виходив із того, що відповідач із 1996 року без поважних причин не проживає в квартирі, речі свої забрав, житлом не цікавиться, участі в поточному ремонті та оплаті комунальних послуг не бере, а тому втратив право користування жилими приміщеннями в ній, тобто з підстав, передбачених ст. 71 ЖК України.

Проте з таким висновком судів погодитися не можна, оскільки він суперечить нормам матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення повинно бути законним і обґрунтованим та відповідати на питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин тощо.

Суд може визнати особу такою, що втратила право користування жилим приміщенням, лише з однієї вказаної позивачем підстави, передбаченої ст. 71 або ст. 107 ЖК. Змінити підставу позову суд вправі тільки за згодою позивача.

Як убачається з матеріалів справи, у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані: позивачка ОСОБА_1, її син, ОСОБА_3, та відповідач ОСОБА_2

Виходячи з положень ст. 71 ЖК України та роз'яснень, що містяться в п.п. 10 і 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року №2 "Про деякі питання, що виникають в практиці застосування судами Житлового кодексу України" (v0002700-85) , право користування жилим приміщенням при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї зберігається протягом шести місяців або інших строків, передбачених цією статтею. В разі відсутності цих осіб понад встановлені строки з поважних причин (перебування у відрядженні, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім'ї тощо) цей строк може бути продовжений судом.

Згідно зі ст.ст. 29, 310 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. Фізична особа може мати кілька місць проживання, а також має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом.

Постановлюючи рішення, суд у його обгрунтування взяв лише доводи позивачки, акти ЖЕКу про відсутність ОСОБА_2 у квартирі та показання сусідів. Надіславши запити в правоохоронні органи про наявність звернень відповідача з приводу перешкоджання в користуванні квартирою та в районну поліклініку про наявність його звернень до цього закладу та перебування в ньому на обліку, суд відповідей не отримав і постановив передчасне рішення.

Разом з тим суд у порушення вказаних норм не врахував заперечення відповідача про те, що він не має іншого житла, тимчасово не проживав у квартирі у зв'язку з роботою, а пізніше - у зв'язку з відсутністю вільного доступу до квартири та ключів; добровільно спірну квартиру не залишав; за свого життя його покійний батько, ОСОБА_4, на якого був відкритий особовий рахунок, питання про визнання відповідача таким, що втратив право користування жилим приміщенням, не ставив; не взяв до уваги неодноразові звернення ОСОБА_2 до ЖЕК з проханням не знімати його з реєстрації у квартирі через неможливість проживання в ній, а також звернення до дільничного інспектора з приводу перешкоджання в користуванні квартирою.

Апеляційна інстанція не усунула зазначених порушень законодавства та в порушення вимог ст. ст. 308, 315 ЦПК України, відхиляючи апеляційну скаргу, не зазначила конкретні факти й обставини, що спростовують доводи відповідача та надані ним докази.

За таких обставин постановлені судові рішення підлягають скасуванню з підстав, передбачених ст. 338 ЦПК України, з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст.ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Рішення Подільського районного суду м. Києва від 3 травня 2007 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду м. Києва від 23 липня 2007 року скасувати, а справу передати на новий судовий розгляд у суд першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.